Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Олеандри обрамлювали палацо вісімнадцятого століття, росли там також фіґові дерева, далі овець пас монах, котрий наспівував мелодії Маріо Ланци. Пагорб поріс оливами — здавалося, на нього лізе ціле військо горбатих зелених скелетів, крізь яке на заході сонця пролітали ластівки. У кожній часточці того краєвиду бриніла рафінована зрілість, що приховувала здичавілість. Стиглість панувала над усім на світі, й усе навколо мене стояло достигле. Ось де могли розгулятись Адині привиди! Мені розказали, що за ясної погоди з моєї кімнати видно театр Цицерона.

Я його так і не знайшов, хоча, може, й тому, що замало часу проводив у кімнаті.

Натомість я невпинно гуляв територією, проходячи серед курей, повз гордовитого півня, повз вольєр із трьома дикими псами-гомосексуалами, вниз на пасіку, в поля, куди іноді вибирався з пляшкою вина та книжкою.

Я намагався щодня бувати бодай на одному зі сімох богослужінь, долучаючись до кількох монахів віком приблизно від двадцяти п’яти-тридцяти до шістдесяти років. Під час скромної обідньої трапези, що складалася з помідорів, цибулі, картоплі з маслом і вареної курятини, ми всі слухали, як хтось читав житія Padri del deserto [22] Отців-пустельників ( італ .) — сукупна назва християнських монахів-аскетів IV–V століть, переважно єгипетських. , що цей текст я про себе швидко перейменував на «Падре, де десерт?»

Самі ченці були люди цікаві, здібні до різних речей і дружні, тож щоразу, коли могли, брали мене зі собою на цілий день, влаштовуючи екскурсію — здебільшого до сусідніх монастирів. У камадалузіанському монастирі в Тускулумі я чув, як сивочолий абат із дуже знайомим акцентом кричав селянинові за кермом трактора: «Газуй давай!» — і мені розповіли, що раніше він працював у нью-йоркській поліції у відділі боротьби з наркотиками.

Брат Георгій із тодішньої Югославії любив зброю, і бувало надвечір ми чули, як він стріляє на даху — буцімто лякаючи дітей, котрі, як він стверджував, намагалися підпалити монастир. Іноді він кликав мене сторожувати разом із ним.

Трохи далі коридором від мене жив помітний кардинал, чию історію оповили романтика і таємниці. Відразу після війни його заарештували комуністи — й він пробув сімнадцять років на засланні в Сибіру, а звільнив його лишень у шістдесятих роках президент Кеннеді. Той кардинал був огрядний повновидий чоловік із довгою білою бородою, мав грізний і неприступний вигляд. Про нього дбала худенька дев’ятнадцятирічна черниця з мигдалевими очима — також із Югославії. Єдиний раз на моїй пам’яті, коли я почув його голос поза службою Божою, був під час святкування його вісімдесятиріччя, коли він громовим голосом попросив іще торта.

Два місяці мого перебування там минули загалом дуже тихо та мирно, аж раптом одного дня мені сказали, що вечеряти прийде якась знайома мені людина. Її появі знову передували перешіптування та чутки, хоча того разу йшлося про те, що наш гість — витончений, але розумний містик, котрий щороку вирушає в паломницьку подорож Італією.

О пів на шосту я спустився в підвал палацо, де ми обідали курятиною з монастирського двору (курей різали та общипували монахині), медом із монастирської пасіки й вином із поблизького села Фраскаті. Кардинал їв окремо у своїй келії.

Решта монахів, коли я прийшов, уже юрмилися навколо крихкої фігурки посеред трапезної. Сідаючи за стіл, я впізнав Антона, поета.

Востаннє я бачив його приблизно десять років тому: він просторікував перед засмученою юрбою про Вітмена і про оновлений вільний вірш. І я читав його «Посла мертвих», який мені де в чому показав, чого зазнала Ада у старій країні. Тепер Антонові було за сімдесят, але, незважаючи на якесь напруження, помітне на його губах, він, на диво, не змінився. Його одяг викликав асоціації з богемою дев’ятнадцятого століття: він був убраний у вишиваний японський жилет і ходив із ціпком. Я назвався і розповів, хто мої батьки. Антон підняв важкі брови. Такий збіг його помітно потішив.

— Лікар! Я трохи знайомий із вашим батьком. Помер? Як шкода. І матір знав вашу. Трохи. Навіть у якомусь творі її згадав. Вона дружила з Адою Січ. І ви теж знайомі з Адою? Тепер вона Крук.

Я розповів, що нещодавно її бачив. Тільки тоді не зізнався, що Адина розповідь про моїх батьків і штовхнула мене мандрувати світом.

Після їжі він запропонував прогулятися. Призахідне сонце кидало бурштинові промені на сосни довкола озера.

— Тут починається «Золота гілка». Пам’ятаєте? Та, яка надихнула Еліота на «Спустошену землю». Ви не знаєте цієї історії? От уже не вгадаєш, чого зараз люди не знають. Одначе ви тут, просто посеред неї! Тому люди і приїздили раніше до Європи — бо вони чули такі історії й намагалися до них доторкнутися. Подивитися на власні очі. Повітря! — він поплескав себе по пласких грудях. — У такому місці можна жити. Десь там унизу, на озері, є гай Діани. За легендою, те місце охороняє жрець із оголеним мечем. Він чекає на свого наступника — ним стане той, хто його вб’є. Це місце присвятив Діані Орест, син Агамемнона. Троянська війна? Його батька вбила Клітемнестра? Електра — його сестра?..