Аскольд Мельничук - Посол мертвих

А от мої батьки зникли так, наче їх ніколи й не було. І навіть тоді, коли перед моїми очима падали на пісок бики, я думав про батька у фашистській формі та про матір і її жахливий голод.

Через десять днів моя невдовзі колишня дівчина була готова повертатися додому. Я провів її до аеропорту в Мадриді, помахав її літаку. Та не встиг він зникнути у хмарах, як я вже зрозумів, що Сандри не побачу ніколи.

Усе ще не отямившись, я повернувся до міста, купив квиток на потяг і ще кілька днів мандрував Францією та узбережжям Італії. Так мандрують лишень у двадцять років, коли ви ще відкриті для світу і на все реагуєте душею, — чи принаймні так вам здається.

За інших обставин я побував би й у старій країні, пошукав би ті місця, які кинули тінь на моє життя за океаном. Одначе ситуація була ненормальна. Формально мої батьки та я лишалися громадянами Радянського Союзу, і, хоча ймовірність цього була невелика, в разі «повернення» туди, де я ніколи не бував, мене могли заарештувати. Адина розповідь, звичайно, не надихала рухатись у той бік, а бажання пізнавати важливі речі кликало на захід.

Після років продуманого життя я дозволив собі здатися на ласку долі. Мандрував манівцями, слухаючись власних імпульсів, і так кілька разів перетнув Європу з краю в край. Я запросто міг податися до Сицилії, а потому повернутися тим самим шляхом в Екс-ан-Прованс. Одначе мій шлях усе одно поставав для мене заздалегідь визначеним: у всьому я бачив зв’язок, різні місця наче передавали мене з рук у руки, мов естафетну паличку. Метою моїх блукань, якої я би тоді ніколи не визнав, була спокута, й у тому процесі брало участь чимало проникливих незнайомців. Добре вдягнений вірменин у потязі з Мадрида переконував мене помолитись у храмі на острові Егіна — я так і зробив. Там я закохався в милу південноафриканку на ім’я Мартина, яка так красиво оплакувала долю своєї країни в мене на плечі, що я певний час був готовий вирушити просто до Йоганнесбурґа. Ми мешкали в наметі на пляжі так довго, що потоваришували там із рибалками, котрі щоранку витягали з моря восьминогів і розм’якшували їх шістдесятьма ударами об камінь, після чого несли на рибний ринок, розташований у найближчих кварталах. Ми зневажали готелі й сміялися з німецьких туристок, чий штивно-чепурний одяг кумедно контрастував із простим убранням місцевого люду. Потому побували в Парижі, я напився і загубив окуляри, а наступного дня в Дуврі не побачив Мони Лізи. Зате пам’ятаю, як Мартина в хустці махала мені з балкона вошивого готелю, де ми півночі воювали з паразитами, а другі півночі кохалися і де я залишив її, продовживши мандрувати сам.

На півночі, в Нарвіку, я споглядав найпотужніші вири Європи; в Осло шукав лігво Кнута Гамсуна, улюбленого письменника моєї матері та — додав я — горезвісного фашиста; у Швейцарії я бачив Маттельгорн і подолав перевал Семпіоне, де два століття тому побував Вільям Вордсворт; у Флоренції бачив браму Пекла, сидів у сюрреалістичній атмосфері площі Синьйорії, гуляв у Ф’єзоле. В Ассизі хтось мені розповів, що в передмісті Рима є українська церква, і я записав її адресу.

У Римі я знайшов дешевий пансіон неподалік від вокзалу в ефіопському районі, де перезирнувся з якимось чоловіком, котрий заявив, що він чаклун і мене зурочив. Наступного дня я прочитав у «Tribune» про ефіопа, на котрого напала вулична банда і спалила його живцем.

Якось пізно ввечері у барі біля Пантеону я сидів біля худого, в коричневому вбранні ченця, схожого на кардинала Ришельє. Він помалу попивав кампарі-соду і дивився по телевізору футбол. Коли одна з команд забила, він вигукнув по-англійськи: «Молодці!». Почувши його акцент, я набрався сміливості й поцікавився, за кого він уболіває на Кубку світу.

— За італійців, звичайно. Та проти Аргентини в них шансів немає. Sono cativi, no? [21] Погані, чи не так? ( італ .)

Чернець виявився українцем із Канади. Він дуже зрадів, що я теж українець, і розговорився. Це — доля, не інакше. Чи я знаю, що в Римі велика громада? О, так, так. Століттями жили! А чи не чув я, що Гоголь приїхав сюди помирати? Так, так, у наших людей міцні зв’язки, дуже міцні.

— Обов’язково заходь у гості! — сказав він, розкинувши руки.

— А куди?

— Монастир на пагорбах Ґроттоферрати. Приблизно тридцять кілометрів за містом. На озері Немі. Навпроти літньої вілли папи, — додав він так, ніби це мало бути особливою принадою.

Я, на свій подив, погодився. Наступного ранку я зустрів ченця перед монастирем неподалік від Колізею, і ми разом поїхали в бувалому червоному «фіаті» вузькими дорогами вгору, повз ятки з фруктами, селян із вилами на плечах і придорожніх кіз, які поглядали нам услід.