Аскольд Мельничук - Посол мертвих

То були чоловіки приблизно мого віку, й, увійшовши у світляне коло їхнього багаття, я помітив прихилені до дерев рюкзаки.

— Стій, не роби цього, — сказав мені перший.

— Вибачте, — сказав я і пояснив, хто я і що тут роблю.

Незнайомці виявилися трьома австралійцями, котрі мандрували по Європі автостопом. Вони пригостили мене дешевим вином, і я зробив великий ковток — а потому сказав, що маю повернутися до монастиря. Повзучи схилом догори, я раптово відчув себе дуже стомленим і старим.

Уранці брат Георгій сказав мені, що Антон поїхав на світанку.

Через тиждень я вирішив, що хай яке корисне монастирське життя — проте воно не для мене. Надто за багатьма речами я заскучив із тих, які бувають лишень у Римах цього світу, і вогні нічного міста дражнили й вабили мене, коли я поночі ходив дахом палацо разом із братом Георгієм і його залізною улюбленицею. Особливо я заскучив за жінками. Я дивився на світ тілесним оком і не знав нічого приємнішого за гру живого тіла. Моє серце є серцем еросу та земного праху, тож якщо колись його вірність постане перед судом, нехай усе буде чітко і зрозуміло.

Так урешті-решт я полишив пагорби і повернувся на римський вокзал, сів у потяг до Парижа, а звідти — з аеропорту Орлі — подався додому до Нью-Йорка.

У Форт-Гіллсі я засів за батьківські папери з уважністю податкового інспектора. За кілька днів роздивився сотні фотографій, паспортів, паперів на громадянство й табелів різними мовами: румунською, польською, українською, німецькою. Нічого кримінального я не виявив. Чи справді з ними сталось оте у старій країні? Я подумав, як мати відводила мене до школи, грала зі мною в «монополію». Згадав, як батько возив нас у гори, на Кейп-Мей, як ми їздили містом у пошуках Віктора. Згадав, як уперше побачив новий будинок, із яким захватом батьки казали мені, що ми переселяємося з Рузвельта. І як на це може вплинути будь-яка з подій до мого народження? Легких відповідей я не знаходив, важких — також. Моїх батьків уже немає на світі, а я тут, сам, успадкував невідь-що. Хай там скільки є правди з того, що розповідали мені Ада й Антон, але моє чуття минулого змінилося. Доведеться жити зі сумнівами. Я не дозволю бажанню сентиментального спрощення закрити тінисті лабіринти невидимого світу.

Більшу частину своїх знахідок я повикидав, дещо зберіг — хтозна-навіщо. Може, для дітей. Зберіг батькові інструменти, взяв собі його стетоскоп. Виставив будинок на продаж, а продавши, купив невелику квартиру в Бостоні. Восени я повернувся до навчання і вчасно закінчив університет.

Вогонь запальнички повернув мене в теперішній момент, у Рузвельт.

— Досі куриш? — по-дурному спитав я, дивлячись, як Ада запалює цигарку «Benson and Hedges».

Ці груди я тримав у руках, із цим язиком сплітав свій…

Машини надворі шурхотіли по снігу, наче кінні екіпажі, і я дозволив собі уявити, що ми прокинулися від страшного сну й повернулись у дев’ятнадцяте століття.

— Шокований?

— Це дуже шкідливо.

— Дурниці. Подумай про славних старих китайців, котрі курять по сімдесят років. По чотири пачки на день. Без фільтру. Здоров’я — річ складна. Ні паління, ні дієти з ним не пов’язані. Їж добре — будеш щасливіший.

— Ти казала, що я товстий.

— Правда? Нехай, я все одно не бачу. Це я так, здогадалася.

— Адріано…

— Ти нудний. Колись, — почала вона, гасячи цигарку, — на уроці закону Божого ми говорили про чини серафимів, і отець Мирон сказав, що хоч які ці ангели сильні, та вони завжди дивуються Богові. І людям. Люди Самого Бога здивувати можуть. Майже. Не знаю, чи розумів отець Мирон, про що казав. У війну було вбито стільки священиків, що з тих, котрі вижили, дивуєшся. Не обов’язково вижили найкращі. Ти ж знаєш, у війну ми мали ангела-охоронця? Я його тоді весь час бачила. З червоними крилами. Я його Вікторові показувала. Він не бачив. Він бачив інше. Колись Віктор розповів мені про ліс із деревами-людожерами…

Вона відкинулася на стільці.

— Чому ти не ходиш до церкви? У старій країні це забороняли — та ми знаходили спосіб. А тут тобі вільно — а не ходиш. Це не для того, щоби тобі поліпшало. Просто подякувати. Іноді я шкодую, що мене не розстріляли комуністи. Я багато років ходила до церкви, не розуміючи, що співають на службі. До Другого Ватиканського собору не розуміла і зараз не розумію. Що вони там роблять? Я кажу собі: це неважливо, я сюди прийшла до Бога. А чим це допомогло? Війни не спинило, матері не врятувало…