Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Я сповільнив рух біля стрип-бару й задивився на ротапринтні афіші, якими було обклеєно будівлю без вікон.

Завернув за ріг — і тут двері відчинились і на вулицю вийшла богиня, просто з афіші, — її руде волосся було збито у високу зачіску. На ній були обтисла блузка та чорні штани, теж вузькі, і я зупинився мов укопаний за кілька дюймів од її грудей.

— Гей, обережно, хлопчику! — підморгнула вона.

Бар іще було зачинено, і вона, певно, допомагала господареві наводити там лад. Вона уважно глянула на Алекса й пішла собі далі.

— Глянь, який задок! — замилувався він.

— Алексе, Ніколасе! — раптом хтось погукав нас із протилежного боку вулиці.

Отець Мирон. Худенький веснянкуватий чоловік із лагідними материнськими манерами. Отця Мирона поважали. Коли він переходив вулицю, машини зупинялися, пропускаючи його.

— Лимонаду тут не продають, — сказав він нам, махнувши рукою в бік бару.

— А ми просто до парку йшли, по жабу…

— Для П’єтро…

— Ну ж бо без жартів, — суворо мовив він. — О, пані Матейко! — він помахав якійсь бабусі, котра шкандибала через пішохідний перехід.

Вхід до парку охороняли тополі, посаджені колом. Далі починалась оаза, де метушилися потайні істоти: білки, єноти, опосуми, качки, навіть кілька лисиць, від сподівання вистежити яких завмирало серце.

Ми наближалися до ставка — то була наша міська версія озера в Кетскіллс, — ідучи серединою дороги, аж тут із-за рогу позаду нас вилетів червоний «Мустанґ», — і я впізнав Семмі Кошона та Біллі Т. зі сусіднього кварталу. Машина пролетіла повз нас, а Алекс крикнув їй навздогін:

— Козли!

Я затулив обличчя руками. Мені ще хотілося жити. У нас є справа: ми маємо впіймати ту жабу; я мав вивчити латинські відміни… Натомість Алекс, здається, збирався поліпшити свою репутацію.

Машина зупинилася. Я почув, як за нашими спинами відчинилися двері, тоді хряснули, як зацокотіли асфальтом гостроносі черевики з набійками, — і не встигли ми відбігти, як четверо найкрутіших пацанів у місті заступили нам дорогу.

Семмі, в майці, накачаний у тренажерному залі Ґреґа, підійшов упритул до Алекса — той не відсахнувся.

— Сцикуни, — тихо сказав Алекс.

Я бачив, що перед нами небагатий вибір: або переговори, або смерть.

— Чули про гігантських жаб? Так, я не свищу. Більших за вашу тачку. Ось їх ми й шукаємо.

— На хуй.

Я здійснив останній маневр — зарепетував, як бабця на пожежі, як пані Оболонська, коли її чоловік знепритомнів під час причастя, — і завдяки цьому ми виграли кілька секунд.

Поки я гадав, що робити далі, з придорожніх кущів вийшов офіцер Майк, — там він, імовірно, щойно трахався з якоюсь старшокласницею: краватка в нього була розвільнена, сорочка — незастібнута.

Офіцер Майк був відомий своїми зловживаннями.

— Здрастуй, Семмі. Привіт, хлопці. Що тут у нас, духовне відродження? Зібралися воздати хвалу Богові?

Мені полегшало від такого різкого повороту ситуації, — тепер я не без приємності спостерігав, як Семмі запихає руки в кишені так глибоко, що з нього ледь не сповзли штани.

Рукави у Майка були закасані, лице — біле, як варена куряча грудка, — блищало від поту. Здається, я помітив у нього на підборідді слід від помади.

Четверо хуліганів опинились у пастці. Вони перезирались, і просто в повітрі бриніло, що вони готові крізь землю провалитися, не знаючи, куди тікати.

— Чи бачили ви коли-небудь, як ангели славлять Бога? — Майк схилив голову набік, ворушачи своїм чутливим носом, наче кролик.

— Ні, сер, — зізнався я.

— То просто дивовижне видовище. Вам сподобається!

Він подивився на хуліганів. Його товсті губи склались у глузливу посмішку.

— На коліна, хлопці!

— Ви жартуєте?

— На коліна. Поки ви їх іще маєте. І ти, Семмі, теж.

Усі знали: якщо хтось Майка розсердить, то може перетворитися на фарш. Саме цим копом лякали дітей — завдяки чуткам про переламані кістки та носи, наколоті очі, крадені наркотики, — і правдивість цієї недоброї слави була очевидна як ніколи.

Коли четвірка в повному складі впала на коліна, Майк витяг свого кийка, затис його між ніг, так що той став нагадувати ерегований член, і змусив усіх чотирьох підповзти до нього на колінах і торкнутися його ротом.

— Посмокчіть-но, хлопці. Отак!

Урешті, задоволений, він відпустив нас — необхідних глядачів дійства, — і ми пішли додому без жаби.

Дорогою назад Алекс дістав свій «Camel» і дав мені цигарку. Я зупинився, взяв її пальцями, підніс до носа — й урешті затиснув губами, підставляючи Алексові, щоби він припалив; запальничка в нього тхнула бензином. Він єхидно посміхався, коли я кашляв і мружився від диму, сподіваючись, що наші мами не проходитимуть повз нас. Більш як трьох затяжок я не витримав. Алекс запевнив мене, що незабаром я проситиму в нього ще.