Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Як тебе звати? — суворо спитала вчителька четвертого класу.

Місіс Ліннеан мала довге обличчя, коротку руду зачіску, і такі самі руді пасма стирчали в неї з вух, а численні мозолі на ногах сильно псували їй дні роботи у школі.

— Алекс Крук.

Маленький і худенький Алекс іще не переріс своєї хворобливої блідості, попри очевидну силу вдачі, — і, здається, саме це дратувало декого з учителів.

— «Crook» — як «шахрай»?

— Ні, просто «К-г-u-k». Через U.

Здавалося би, що тут такого? Алекс червонів. Він відчував, як цілий клас дивиться на нього під час цього щорічного принизливого ритуалу: звичайно, зараз уже вся школа знає, хто він і звідки. Та, як виявлялося, це не допомагало, і щороку він знову мусив пояснювати новим учителям правопис свого прізвища.

— Що це за прізвище?

Отримавши відповідь, учителька дивувалася.

— Покажи, звідки це прізвище, всім на мапі, Алексе.

Він виходив до дошки. Однокласники глузували з його коротких штанів і непідтягнутих шкарпеток. Черевики йому були замалі, а ззаду з-за пояса його рибальських штанів кольору хакі стирчав «хвіст» сорочки. Переминаючись із ноги на ногу, він дивився на карту, зовсім не схожу на ту, яку роздивлявся вдома. На шкільній його країни не було. Хоч як він придивлявся, стара країна не знаходилася. Його переповнювала тривога: що ж сказати? Як пояснити вчительці? Вона скаже, що він брехун, і чи так уже й помилиться? Він хотів стерти себе так, як місіс Ліннеан витирала крейду з дошки, і зусиллям волі намагався повернути собі зникомість.

— Не тут, — упевнено казала вона, — це тепер у Росії.

Коли він переказав удома слова вчительки, Адріана висміяла його, що дав собою попихати людям, котрим треба би трохи повчити історію.

— Ти народився не меншістю. Ти народився хлопцем, — і вона знову розповідала йому про будиночок над морем і про діда, котрий був суддею.

Вона казала, що його дух і духи інших предків приходитимуть до нього і стоятимуть коло ліжка, якщо він їх забуде.

— Перші відомості про наш народ походять із дванадцятого століття, — сказала вона. — Пам’ятай і шануйся.

Проте і її переповнювало обурення. Власний син не вірить у те, що вона розповідала йому про минуле. Чого ж тоді інші йнятимуть їй віри? І вона сама стільки всього ще не знає про своїх батьків і ніколи не дізнається, бо вони померли доволі молодими, а вона ловила себе на тому, що сама заповнює прогалини тим, що їй думається.

Одній банді Алекс особливо муляв очі, від чого туалети і порожні вулиці поза територією школи перетворювалися на небезпечні зони. Одного разу Майк Браєрс і його компанія, наспівуючи дражнилку, оточили Алекса — та нагодився Пол, побачив, що його братові непереливки, і побіг на допомогу. Банда в капюшонах розбіглася. Пол штурхнув Алекса зі словами: «Ну, слухай, малий. Чого ти? Не давай себе образити. Якщо даватимеш — затопчуть. Ти хіба не розумієш?»

Бар’єр між Круками та їхніми однолітками, як видається, можна було подолати у спорті, й, поки Пол проривався в цій сфері, Алекс залишався серед аутсайдерів, плекаючи злість і зневагу до вчителів.

— От дивися, — казав Пол. — Хтось народився сліпим. Хтось сирота. Хтось не знає, в якому столітті живе. Ото така справедливість.

— Ти скоро грати у бейсбол захочеш, — простогнав Віктор, хитаючи головою. — А як не захоче — вони його незлюблять… — додав він, відпивши вина зі склянки для соку і звертаючись уже не до Алекса. — Йому варто це знати, Адріано, і тобі — теж. Щось треба зробити, щоби вписуватись. І не лише у дітей так. У дорослих — іще гірше.

Віктор кивнув сам до себе, запалив цигарку й огорнувся димом. Слава Богу, в нього це вже позаду. У старій країні школа була не краща. Вони вчили такі предмети, як історія комуністичної партії, причому цей предмет викладали вічно п’яні партійці… Тьху.

І він казав:

— Сталін, знаєте, вчився на священика. У семінарії. У Грузії. Ректор-росіянин постійно стежив за хлопцями. Зазирав до їхніх шухляд і шаф, а якщо в когось знаходили заборонені книжки, то його замикали. Там панувала параноїдальна атмосфера. Серед книжок, які вплинули на Сталіна, були романи Віктора Гюґо та «Походження людини» Дарвіна. У двадцять він не зміг скласти іспиту, і його відрахували. Після того він присвятив себе революційній діяльності.

Повернувшись до Трумена, Віктор зазначив:

— До релігії він ставився м’яко. Без фанатизму. Захоплювався Марком Твеном, американським гумористом, і сприймав політику як брудну справу — хоч і цікавішу, ніж гонитва за багатством. Що за добро людині в тому, щоби зібрати в себе всі гроші, які ходять по світу? Розумієш, про що я, синку?