Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Отакі життєві поради слухав Алекс.

Рік за роком, клас за класом Алекс був змушуваний до самовизначення. Згодом, коли чув несхвальні слова про американців емігрантського походження — всіляких італоамериканців та інших, — він посміхався. А хто взагалі придумав так визначати людей? Хто постійно змушує нас соромитися?

Як і більшості підлітків, Алексові здавалося, що його переслідують просто за те, що він такий, як є: жорстокими коридорами ранньої юності кожна людина йде сама-одна.

І від самого початку він відчував, що його заохочують лише програвати.

Урешті, наслухавшись порад Віктора та Пола і втомившись од почуття зневаги, Алекс відкрив для себе цілком американську тактику скасування минулого. Того вересня, коли нова класна керівниця спитала про його прізвище, Алекс підняв руку в рукавичці й сказав:

— Круко!

— Перепрошую?

Учителька, котра працювала у школі зовсім віднедавна, сподівалася здобути довіру учнів.

— К-Р-У-К-О. Це таке італійське прізвище, — Алекс легковажно знизав плечима під байдужі смішки.

Учителька подивилась у журнал, похитала головою, взяла олівець і виправила.

І тепер до кінця школи він став Алексом Круко, італоамериканцем-антиспортсменом.

— Антиспортсменом? — здивувався я.

— Як антипасто [3] В італійській кухні страва, яку подають перед пастою, — різновид закуски. , — пояснив він. — Я — проти спорту. Ось поглянь, що він зробив із моїм братом, — він покрутив пальцем біля лоба. — Бач, усе треба контролювати. Не можна просто сидіти склавши руки. Це ж Америка, мафіозо.

Раптове перетворення на італійця мало для Алекса несподівані побічні наслідки. Його, як видавалося, поступово поглинала нова роль. Він постійно просив в Ади макаронів, а оскільки вона працювала в італійському ресторані, то задовольняти його прохання їй було не складно. Він почав палко захоплюватися перемогами Юлія Цезаря та подорожами Христофора Колумба, наче вони обидва і справді були його, як він казав, пезанос [4] Paesanos ( італ .) — земляки. .

— Агов, пезано! — кричав він мені з-під вікна.

Якийсь час здавалося, що асиміляція в нього відбувається природним шляхом — і навіть більш ніж природним.

Я сидів за сніданком і роздивлявся те, що мама поставила переді мною: тарілка з тостами зі сиром, масло, сухі сніданки в коробках… Мама вважала, що їжі забагато не буває, і наша комірчина завжди ломилася від усього, що тільки можна: від рисових хрустиків і пачок макаронів, був і цілий погрібець імбирного елю. З такими запасами цілком можна було б відкривати крамницю.

Мама вичавлювала сік із апельсинів, коли наш кіт Реґз постукав у вікно. Застрибнувши, він полоскотав хвостом нам ноги й пішов підживитися риб’ячими головами, які лишилися від учора.

Хтось постукав у двері.

— Це Алекс, — дещо невдоволено оголосила мама.

Я втік від армії сніданків і помчав до дверей.

— Мені пора, — сказав я.

— Куди?

— По жабу для П’єтро.

— Що?

— Для дослідів.

Ми побігли сходами вниз і вискочили в ясний літній ранок. П’єтро в лабораторному халаті справді похмурим голосом зажадав, аби ми знайшли йому жабу. Уже не знаю, кого він тоді зображав.

Я пробіг кілька кварталів, обминаючи машини, помахав містерові Пілсудському у великому вікні таверни, яка догідливо поспішала відчинятись о восьмій, аби дати чоловікові підкріпити дух перед роботою, а він відсалютував мені сигарою. І аж тут я помітив, що Алекс волочить ноги позаду. Я сповільнився і почекав на нього,

— Що сталося?

Він злодійкувато роззирнувся й витяг пачку «Camel». Роздратувавшись затримкою, я вихопив у нього пачку і побіг.

Ми мчали по Броуд-стрит.

Напевно, Марко Поло зберіг б масу здоров’я та баксів, якби знав про «Roosevelt» — скарби цієї військово-морської крамниці могли б посперечатися з багатствами Піднебесної імперії: тут було спорядження для подорожей, казанки, кишенькові ножі… У шафі порад зі знайомими швейцарськими лезами були й викидні ножі, і я згадав, як Біллі Т. одного разу розсердився на мене після уроку релігієзнавства. Він пішов за мною, дістав викидуху та приставив лезо мені до шиї. Не пам’ятаю, чи було мені страшно. Я знав, що він не завдасть мені шкоди, що йому треба лише, щоби я здався, — і я обмочив штани, після чого мене кілька років дражнили сцикуном.

Ми пробігли кіно, в якому я ніколи не бував, крамницю взуття «Kolber Sladkus», господар якої, містер Ґрин, завжди ставився до нас приязно, навіть коли мама годинами міряла взуття, а потому купувала одну пару розпарованих шкарпеток зі знижкою. Проминули майстерню, де робили ключі, Наливайку «У Джеда», «Gimbels», три піцерії, дику кількість перукарень, крамницю з перуками, «Усе від 5 центів». Спітнівши, я озирнувся: Алекс і далі відставав на кілька кроків — його чуприна лопотіла під вітром, руки в рукавицях стискались у кулаки.