Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

І він обережно запитав:

— Ви не проти?

Мовчання — йому ніхто не завадив.

— Ну, тоді слухайте:

…Я відчував це так, немов до цього моменту і не жив взагалі, і жодних відчуттів досі не відчував, і не мав ніякого життєвого досвіду. Це було щось нове для мене. Я був неначе дитина, яка вперше за своє життя зоряної святкової ночі, побачила різнокольоровий помпезний салют. Я не володів собою. Невагоме тіло моє несло над землею повільною, повітряною, теплою і м'якою на дотик місячною течією.

Навколо було наче в казці: густі дерева, що росли повсюди, сповиті щільним і сивим туманом. Яскравий і повний місяць, дивлячись на неземну красу якого, не можна відірвати свій погляд, закликав вити по-вовчому. Незримими для ока промінцями він освітлював усе навкруги, а точніше ті місця, до яких міг дотягтись крізь кошлаті крони могутніх і вічних дубів.

Я плив по цьому феєричному тунелі, озираючись на всі боки, але думка моя була спрямована лише на величезне скупчення іскристого місячного світла, що було попереду, неподалік.

Легким подувом вітру до мого, не чужого до музики, вуха, долинала легка, як пух, мелодія. Джерело звуку, здавалося, було невловимим. Грала флейта, або скрипка. Поступово музика стала більш розбірливою. Виявилось, що ті містичні і манливі звуки видавали обидві чарівниці.

Немов жартома, лагідна течія виштовхнула мене на дивовижну галявину, яка була чудово осяяна красенем-місяцем. Я залишався над землею, але при цьому вже не рухався ні вперед, ні вбік.

Туман, рясно зросивши листя рослин дрібними крапельками роси, надав цьому місячному пейзажу особливої пишності й зваби. Природа, не хто інший, а вона створила цю картину.

Блиск, що віддзеркалювався вологим листям, постійно спалахував і згасав то тут, то там. Через те здавалось, що крізь землю просвічують незліченні скарби: діаманти, золото, рубіни, сапфіри…

Музика до цього часу вже стала набагато гучнішою і була занадто приємною на слух, щоб її слухати в такому стані, в якому перебував я. Вона неймовірно доповнювала своєю гармонією побачене, і від емоцій, що зненацька наплинули, очі мої зволожились сльозами зворушення.

Тут почалось щось неймовірне: з того боку лісу, крізь хащу дерев, я помітив наближення якогось згустку енергії. Він світився так, немов вміщував у собі напругу тисяч високовольтних ламп. Він був настільки могутнім, що, здавалося, зумів би засліпити весь світ. Ось згусток проминув усі дерева і, наче метелик, випурхнув плавно, повітрям на місячну галявину.

Мені довелося прикрити очі долонею і відвернути обличчя, щоб не осліпнути, але світло почало потрохи згасати і незабаром я вже міг дивитись у його бік.

О Боги, що я побачив!?…По коліна в туманній хмаринці, так само, як і я, стояла мила дівчина. Вона усміхалась. Вбрання її було білосніжно білим і випромінювало легке сяйво. Світле волосся спадало водоспадом білого шоколаду на ніжні її плечі. Брови, як два місяці — серпами облямовували надбрівні дуги. Ледь пухкенькі вуста наче кликали: «Поцілуй, і ти пізнаєш смак всесвітнього кохання». Оксамитовими метеликами пурхали довгі вп, ознайомлюючи мій пильний погляд із зеленими смарагдами очей, чий блиск викликав неземний трепет в моїх скронях.

— Хто ти? — вирвалося в мене, сковане хвилюванням, захрипле питання. На що дівчина відповіла відьмацьким реготом, почувши який, мене пройняв холодний піт і тремтіння пройшлося неприємною хвилею по тілу.

— Я Валькірія! — мовила вона таким чистим, сильним і хвилюючим голосом, що всередині у мене начебто щось обірвалось. Богиня — все нагадувало і волало про її належність до чогось божественного. Але тут вона сказала таке, що привело мене в стан глибокої розгубленості, і сріблястий сніг жаху вкрив моє волосся. Кров похолола в жилах.

— Я — Валькірія. Мене прислали Боги за для того, щоб прийняти бій з людством, яке ти уособлюєш.

Я встиг лише кліпнути оком; пролетіла мізерна доля секунди, і я, якимось чином був одягнутий в лицарську кольчугу і металевий шолом.

Права рука моя тримала великий і неприродно легкий меч. На лівій був почеплений щит із зображенням усміхненого золотого сонця.

Крізь завісу страху й подиву, що оточила мою свідомість, я дивився на істоту неземної краси, що називала себе Валькірією, і був приголомшений нею не менше, ніж усім, що відбувалося зі мною цієї нічної пори. Це творіння вищих інтелектів, дитя Космосу і Землі, теж було сковане кольчугою. Дівчина тримала напоготові заокруглений турецький клинок. Щит, котрий вона утримувала своєю мармурово-білою рукою, був майстерно оздоблений зображеннями місяця і зірок.