Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Я не можу прийняти твій виклик — ти жінка, — сказав якомога гучніше та чіткіше я.

— Ти не зрозумів, викликає мене Земля і ви, люди, а не навпаки. Якщо не хочеш цього, я просто тебе заколю. Я вб'ю тебе в будь-якому випадку: чи піднімеш ти зброю, охоплений полум'ям битви, чи, як покірне ягнятко, схилиш голову перед моїм клинком. Різниця лише в тім, що ти можеш загинути чоловіком, справжнім воїном зі зброєю в руках, захищаючи людство й землю, або, як худобина, бездушна і безпринципна, яка буде мекати і хитати хвостиком навіть тоді, коли їй приставлять під горлянку ніж. Вибирай, захиснику людства — від тебе залежить добробут твого світу. Невже ти не станеш на захист подібних до себе? Ти що, боїшся мене?

І, витримавши невелику паузу, сказала вже тихіше:

— Ти боїшся мене. Боягуз! — закричала вона пронизливо. — Боягуз! Дух Землі марно сподівався на твою допомогу. Виявляється, ти не годен виправдати його сподівань.

— Я тебе не боюсь. Я не можу битися з жінкою. Так-так, саме тому, — усе волав я, намагаючись достукатися до холодного серця. — Яви себе в іншому образі, і я присягаюсь, — я вже перейшов на крик (так мене це розхвилювало) — ти чуєш мене, присягаюсь своєю честю, що прийму поєдинок і буду як лев самовіддано стояти за кожну п'ядь землі. Ти жінка, а це означає, що за земними законами ти не воїн, а берегиня домашнього вогнища, символ чистоти, ніжності і затишку. Ти келих нектару, випивши який, я скуштував би їжу богів. Обличчя твоє і стрункий стан, створені задля того, щоб тішити погляд чоловіка і нагадувати йому про те, що саме краса нам дуже допомагає жити. Щоби поети в одах оспівували красу й доброзичливість. Майстри пензля і фарб залишили б світу твій образ, увіковічивши його на полотні, в різьбленій рамі. Царі та султани встеляли б стежки, якими ти ходиш, килимами Персії, щоб твої божественні ноги не знали холодної землі і були завжди в теплі та затишку. Дорогоцінне каміння, золото, срібло — все це отримала б ти одним лише помахом свого мізинця. Несповна розуму вважався би той чоловік, що на вулицях не звертав би собі шиї, озираючись за тобою. Згоряючи від жадання, ловили б чоловіки погляди твоїх прекрасних очей, і, не спіймавши, впадали б у тривалий і болісний розпач. Хіба я, такий самий смертний, як і всі, кого щойно згадав, зможу занести меч свій над твоєю головою? Я не бачу в тобі воїна і тим більше ворога — я бачу жінку.

Промовивши це, я спрямував свій погляд просто до її смарагдових очей — вони лишень виблискували, немов мертві холодні зорі на далекому, невідомому і такому загадковому небі. У моєму погляді було благання, молитва долі, сподівання на її доброчинність, врешті, на випадковий фарт. Мовляв, що ти робиш? Схаменись! Це ж я! Ти такого не можеш зі мною вдіяти — я не заслужив на те. Але, наступні слова Валькірії…

— Промова твоя, землянине, мене, зізнаюсь, зачепила за струни душі — вона заспівала, підхоплюючи твою музику. Але! Незважаючи на твою шляхетність, я не забула, навіщо прибула сюди, і все ж маю намір тебе вбити. Твої слова могли розчулити земну жінку, і я зрозуміла б її, якщо та прислухалась би до них, та відійшла б від своєї первинної цілі, але я не землянка, а тому й не вагаюсь настільки, щоб відступитися від волі Господаря, який прислав мене сюди, в цю дивовижну ніч.

«Так, справді, ніч ця дивовижна, якщо не сказати більше — вона приголомшлива,» — подумалось мені, та вголос я нічого не сказав.

Валькірія, витримавши незначну паузу, продовжила:

— Мій господар влаштовує подібний двобій один раз на сотню років, і цей поєдинок неодмінно повинен відбутися, бо може трапитись лихо. Настав час. Тебе обрано серед мільйонів, щоб прийняти смерть.

— Що трапиться, якщо не буде двобою? — рішуче запитав я, поблискуючи вогниками надії в збентежених очах.

— То не твого смертного розуму справа, — сказала, як відрізала, вона.

Насмілившись, я запитав ще:

— Скажи мені Валькіріє, чи були випадки перемоги землі над вищим світом?

— Ні, ніколи.

— Що, все так безнадійно? — все випитував я, відтягуючи час і чіпляючись за солом'яне волосся, й так вже неабияк облисілої, надії.

— Так, ти приречений. Приречена й земля на біди, війни, страждання і нещастя. Буде продовжуватись це до тих пір, поки мене не переможе земний воїн, проте всі земляни слабкі духом і опускають руки. Вони не можуть встояти перед моєю красою і не розуміють, здається, важливості цього великого поєдинку. У них, як і в тобі, відсутній дух воїна. Побачивши мою зовнішню пишноту, вони не замислюються про потворність мого внутрішнього світу. Вони забувають навіть про місію, з якою я тут перебуваю.