Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Я сидів схололий і незрушний, як гіпсова статуя. Здавалось, навіть серце моє на цей час зупинилось. Я дивився, як Люцифера схопили, відрізали його прекрасні крила, позбавили одежі і на руках спустили донизу. Голий і безпорадний, залишився він лежати на брудній землі, на яку і не ступав до цього, а лиш пролітав то тут, то там, і все бурчав щось про несправедливість. На цьому фільм скінчився. Далі бачив я тільки яскраве світло. Очам було боляче, але я не міг їх заплющити. Трохи згодом пролунав знайомий голос — він сказав:

— Ось ти, Люцифере, і пригадав усе. Твої крила виростуть знову, але мати вони будуть чорний колір. Тобі більше немає шляху назад, на небо; тобі доведеться створити власний світ, протилежний нашому, і в ньому ти будеш володарем, і у владі твоїй будуть душі людей, які тобі буду надсилати я. Твоя плоть нездатна, як ти вже переконався, перемогти їх, або хоча б захиститись від цієї земної простоти в світі смертних, що живе під місяцем, зате в підземному світі в тебе буде влада над їхніми душами. Ти згоден на цю пропозицію, Князю Тиші?

— Так, згоден, — відповів я і продовжив: — Але погодишся ти чи ні — я подарую людям і душам їхнім НАДІЮ, котра щиро допомогла мені в їхньому світі.

— Окей. Нехай буде так, — промовив Бог, і світло, що так відчайдушно сліпило моє обличчя, згасло для мене назавжди».

Поступово, під кінець розповіді, голос Віри Надіївни почав змінюватися, і, невдовзі, присутні почули справжній лагідний голосочок милої жіночки. Мара розвіялась, і все у кімнаті стало на свої місця.

Закінчивши розповідь, Віра Надіївна присіла на галантно підставлений дідом Мудриком стілець. По всьому було видно, що оповідання забрало в неї чимало сили. Слабким голосом вона попрохала чаю. Білобородий дід і тут виявив співчутливість, заходившись ретельно виконувати її прохання (з усього було видно, що Віра дуже подобається Мудрому дідусеві). До білої порцелянової чашки він налив окропу, а з заварника додав настояного чаю.

— Де ж ви таке почули, шановна? — поцікавився Мудрий, турботливо розмішуючи цукор ложечкою.

— Та, власне кажучи, ніде, — я це вигадала сама. Точніше — це було навіяне мені Думками. Я вважаю, що ненависть Сатани до людей потрібно чимось пояснювати. А як ще пояснити те, що він нівечить рід людський після смерті? Мабуть, людство йому дуже нашкодило. Може, його злість природна, а може, й з волі Всевишнього, бо потрібен був хтось в пеклі, хто зміг би прийняти на себе керівництво після смерті — першого Диявола.

— Якої такої смерті? — не приховуючи зацікавлення, спитала Зажура — він же, за легендою, безсмертний. Хіба не так?

— Легенди, моя люба, розповідають багато чого, але не все, на жаль, у них правдиве. Ви знаєте, що я вже більше двох тисяч років цікавлюся християнською релігією. Її таємні правди і неприхована брехня мені свого часу не давали просто спокою. І тоді я зважилася подорожувати часом. А оскільки для нас (якостей) з дозволу вищих сил немає нічого неможливого, то я вирушила в мандри. Одразу ж на моєму шляху відкрилося чимало цікавого. Я, звісно, як компас використовувала ту саму книжечку, що, частіше за все, припадає пилом на полицях ваших домашніх бібліотек — маю на увазі Біблію. Я слухала промови апостола Павла, була свідком демонстрації Соломонової сили, бачила Давида і переможеного ним Голіафа… — тут вона замовчала і піднесено, але тихо, проговорила, розділяючи слова: — Так, так — я бачила Ісуса.

— Ну, ви й даєте країні вуглю, Віро Надіївно. Я вас, зізнаюсь, недооцінювала, знаєте, але тепер — захоплююсь, — сказала, поступово підвищуючи голос, пані Зажура.

— Розкажіть ще щось, будьте такі ласкаві, — промурчав підлабузницьки дідусь.

— Так, ви знаєте, і мені навіть стало цікаво, — встряв до розмови молодик, який до цього часу сидів, наче обпльований, і супив брови в бік Зажури. Правда, після того фокусу, який вона зробила з незабутнім Хамом, відчуття образи в нього наче рукою зняло. Ладний був, знаєте, цілуватись лізти. Однак сидів він тихо.

Зажура зиркнула на нього, немов попереджаючи про небезпеку, і знову запалила. А тим часом, Віра Надіївна вже розповідала про Тутанхамона якогось там… надцятого, потім про мезозойську еру, про американських індіанців часів Колумба, про всім відомого Казанову не забула згадати теж, і охів було і ахів, і «какой бил мушшина» також. В результаті, нарозповідавши усього потрохи, вона розпочала історію, приблизно такого змісту:

…Вечір. Приємний, теплий, зоряний вечір. Річка, що заколисує своїм лагідним жебонінням і матовими сплесками іскристих у сяйві місяця хвильок. Поодинокі дерева на березі цієї приємної річки печально, навіть драматично, звісили вниз свої листяні гілки-руки. Біля самої річки, на камені, сидять два чоловіки і, судячи з вигуків, захоплено сперечаються про щось.