Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Адольфа я знав — ще той був оптиміст. Я йому особисто протегував. Гарненька історія, еге ж? Щодо рабина… Ну, що я можу сказати?…У нього, мені здається, не було іншого виходу, ніж як врятувати малого — в цьому полягає добро, однак він знав, що гинутимуть люди, якщо хлопчик залишиться живим, і не завадив лиху — це вже зло. Що тут розбиратись? Що тут незрозуміло? Історія ця про палицю, що має два кінці.

— Дурень! — гаркнув дід Мудрик, що мав зуб на занадто оптимістичного молодика. — Дегенерат! Вона хоче цим сказати, що на світі все дуже відносно і пізнається безпосередньо в порівняннях. Немає нічого абсолютного на землі. Абсолютна лише Доля — вона згущує фарби і там, де, витає аромат, до непристойності радісний і добрий, вона, наприклад, підкидає злого смороду і, навпаки, де дихає жаром розпечене каміння зла, поливає доброю джерельною водицею, щоб пара підійнялась до гори — продукт реакції. Тобто результат, якого ти так і не зміг допетрити. Немає нічого абсолютного — вона про це подбала ще до твого народження.

— Ось я не розумію ніяк: Доля, доля…

Доля мене кличе за собою, тріпочучи білими крилами в далечині. Доля підштовхує мене в спину, і я відчуваю на потилиці її тепле дихання. Мої знаки, мої знамення — це все робота її м'яких, запашних рук. Уже те, що я приїхав до Києва — є великим знаменням, адже всі мої родичі, прикладаючи великі зусилля, намагалися завадити віддати останній салют своєму містечку, щоб нарешті опинитися у Києві й обійняти це місто. Мене відмовляли не лише родичі; багато зовсім інших людей говорили, що там, мовляв, таких як я майже пів міста і навіть трохи більше, і що нам, — це у кращому випадку — світить не кар'єра, а квиток додому і це, звісно, за умови, якщо не всі гроші просремо. Я хотів таких людей убити тим, що трапилось би під рукою, та частіше просто відмахувався від них, як від нахабних комарів літнього вечора, і біг у справах далі, і думав про щось інше, щоб забути, забути слова, які завдавали мені пекучого болю і підштовхували до найгіршого — до думки про те, що насправді так і є, і ці ворони каркають на правду, але я вмивався водою удома, і все минало, так, ось так просто, і миналось, до речі, безслідно — я себе перелаштовував на свою хвилю, а сказані чорними людьми напутливі і повчальні слова перетворював на кілька пляшок пива або флакон шмурдяку, після чого пам'ять про неприємні моменти швидко вилітала з моєї голови, як дика качка з очерету, істерична і відчайдушна, отримувала декілька дробинок з моєї двостволки, гепалась на землю, а потім, на додаток до усього, її за шию хапав собака, доброзичливий кокер-спанієль і приносив до мене вже вбиту і бездиханну, вимахуючи куцим хвостиком — ось так я розправлявся з небажаними думками.

Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені потрібно. Я цілився навіть не на гроші (хоча від них не відмовлявся ніколи), я прагнув більшого — стати відомим. Це звучить наївно, я розумію, але це вже перетворилось на ідею-фікс — будь-якою ціною.

Такий важкий камінь утворюється на душі, таке немиле робиться життя, коли усвідомлюєш, що проживеш свій час під сонцем намарно. Коли тебе трусить, наче в лихоманці, від того, що розумієш, що можеш прожити так, як це зробили твої батьки: одружились, настругали діточок, два роки збирали гроші на холодильник, три стояли в черзі за меблями, потім купили телевізор, пральну машину, нарешті наколекціонували грошей на автомобіль, потім ще і ще, і все до хати, все хазяйське. Мені таке життя було незрозумілим. Для мене так прожити — означало не жити зовсім. Навіщо добровільно віддавати себе в рабство речей для того, щоб потім якогось дня отримати інфаркт від розбитого телевізора, який ненавмисне скинула на підлогу дитина, або розлад шлунку від того, що злодії викрали машину, котру ти протираєш віхтиком кожного дня і любиш так, що готовий її вихлопну трубу чистити власною зубною щіткою. Які цінності у людини? ЯКІ? Битовуха — от які. Сіра, бліда битовуха, що дарує радість від придбання нової речі і завдає лиха нервовій системі, коли втрачаєш улюблену цяцьку. Сварки на рівному місці з дружиною, соплі дітей, відчуття повного душевного авітамінозу. Ти відчуваєш, що наступає безвихідь, і якщо не знайдеш виходу одразу, то потім тобі його відшукати буде вельми тяжко, або частіше неможливо. Тому все потрібно робити одразу. Якщо розлюбив жінку — йди геть, бо ваші стосунки перетворяться на домашню тиранію, і не треба себе тішити тим, що все може ще влаштуватися, і що не варто приймати поспішних рішень — не допоможе. Я кажу так, бо відчув це все на власній шкірі. Можливо, я не зовсім маю рації, і хтось-таки знайшов саме на теплому, а подекуди, гарячому вугіллі битовухи для себе місце в житті і зумів реалізуватися на цій ниві, але я обрав собі інший шлях. Я НЕ ХОЧУ ПРОЖИТИ ЖИТТЯ НАМАРНО — ось моє кредо. Так вже склалося, що людина, спочатку росте, потім дорослішає, ще потім робиться старою і нарешті — вмирає. Людина, яка прожила життя, — що в неї залишається перед смертю? Останнє слово і судомний ковток повітря — ось що. А після смерті? Що залишається в людини після смерті? Можливо, я й не відкрию вам Америки, коли скажу — нічого. У людини після смерті нічого й не може залишатися, окрім одного — пам'яті про цю людину. Чим довше живе пам'ять про окрему людину на землі, тим довше живе на землі, після своєї смерті, й сама людина, її дух, який впливає на життя тих, хто живе. Якийсь померлий лікар протегує молодому студенттові і невербальним шляхом передає йому свій досвід, так само відбувається і з художниками, які ідеї отримують «невідомо звідки», і з письменниками також, особливо, коли вони чують шепіт, бачать картину і знаходять потрібні слова для її детального описання — треба тільки пам'ятати про людей. Усе — взаємопов'язане.