Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

2) Елоріен — дівчина Берсерка. Нічого особливого. Якщо не вважати за особливість те, що вона вже виглядала досвідченою самицею і була набагато доросліша за свого обранця. Ще б пак, обкрутила молодого, симпатичного хлопчика і рада, що відкусила від життя бодай якийсь смачний шматочок. Трохи сутула, невиразні риси обличчя — така собі типова сіра миша з жовтими зубами.

3) Просто особа — органічна істота, переважно людина, стать чоловіча, з помірною волосистістю… утім, ця людина вирішила залишитися невідомою. Він не привітався, і його обличчя виразно свідчило, що йому ця компанія не подобається, а знаходиться він в ній лише через дівчину на ім'я Олена, яка, хоч і була в готичному прикиді, ніяких німічних матюків собі не вигадувала, а назвалася просто, попередньо виставивши руку вперед для поцілунку:

4) Лєночка.

Я, звісно, руки не поцілував, позаяк був нашуганий вірусом туберкульозу (жарт, га-га), але доброзичливо посміхнувся і, обережно узявши її протягнуту кінцівку двома своїми пальцями, потрусив, імітуючи церемонію привітання.

5) Вікінг — особа, яка невідомо чому трималась за свої ребра, мовляв, побував у бійці. Мені здалось, — а так воно, либонь, і було — що він просто набиває собі ціну перед дівчатами і ненав'язливо демонструє, який з нього герой. Особливо Вікінгу подобалось, коли його жаліла Олена: тоді він складав губи у трубочку і ухкав щосили, як поранений гібон. Розпатлане, наче в казкового лісовика, волосся стирчало віхтями в різні боки, хитрі очі брехуна і неприємне розташування підгнилих зубів у роті, створювали враження, я б сказав, трохи відштовхуюче. Він безперечно належав до яскравого типу балаболістів і тараторів, бо безперестанку торохтів, як задрочений мопед. Так вже вийшло — я спілкувався частіше з ним, ніж з іншими — треба було ж якось підтримувати бесіду.

6) Тон — останній персонаж цього феєричного набріду, до якого я потрапив з ласки Долі. Як же я був здивований, коли Альона, дівчинка, на яку я поклав око, снуючи плани щодо подальшого розвитку наших стосунків, вона навіть подобатись мені почала… так-от, Альона підійшла до цього акселеративного юнака, і вони, захлинаючись власною слиною, почали лизатись, навіть відчайдушно вилизувати один одного — він був її хлопцем. Приємного було мало — менше, ніж дірка в дулі миші, яка щойно народилась на цей немилий і такий, падло, складний світ.

Із Альоною мене Доля зводила ще кілька разів, тому що ми, як стало потім відомо, працювали на одному й тому самому майданчику, тільки вона трохи далі від мене, а решту нових знайомих я зустрічав у різні часи, в різних місцях і при різноманітних обставинах. Якось у мене з ними не вийшло тісної дружби — нудні й нерозважливі. Можливо, що і я не подарунок в сріблястій обгорточці, але те, що це коло людей мені не підходить — я зрозумів майже одразу. Про що можна говорити з людьми, які намагаються вважатися інтелектуалами, хоча такими не є? Я теж не належу до атлетів, у яких сіра речовина — найпотужніший м'яз, але подаю себе перед людьми-таким, яким є — не більше і не менше. Не зариваюсь і не цибаю вище голови, хоча інколи хочеться, наказуючи собі, як собаці: «Не можна, фу!». Врешті-решт, усі ми люди. Але попри все, мені ця компаха все одно не подобалась і я дуже швидко звідти вшився.

Прийшов додому весь у роздумах. Сашко тільки-но зварив суп і почав мене припрошувати:

— Сідай поїсиш, гуляко, а то носить тебе, як волоцюгу якогось.

А оскільки я зголоднів, то на Санькову пропозицію відповів неодмінною згодою:

— Красно дякую, друже, — промовив я і всівся за наш ящик з-під телевізора, який ми інколи називали столом.

— Красно дякую, — промуркотів красунчик і, подавши спину трішечки назад, закинув ногу на ногу, а потім склавши долоні в замок, обхопив ними коліно. Симулюючи зацікавленість, він перетворився на саму увагу. І зауважу, не тільки він.

Зажура, поклавши лікті на стіл, схилилась над ним, і з виглядом, наче збирається довірити товариству страшенну таємницю, не поспішаючи, почала свою розповідь…

Історія ця трапилась в невеликому австрійському містечку, що називалось Барнау.

Літній ранок для рабина місцевої синагоги почався з сонця, яке зазирнуло в незаслонені вікна його помешкання.

Сонячний промінець, нечутно для людського вуха, підкрався до покараного часом, зморшкуватого обличчя. Рабин примружився, повернувся на інший бік й нарешті розплющив очі. Підвівшись із ліжка і йдучи надвір до умивальника, він, за звичкою, що вже пустила міцне коріння, засипав словами вдячності свого Бога за те, що той подарував йому новий чудовий день. Облив себе водою і, фиркаючи та хапаючи ротом свіже ранішнє повітря, подивився догори, на небо — день починався прегарно, і начебто не віщував нічого лихого. Причепурившись та посмакувавши легким сніданком, Ізраїль Мойсейович Лівензон (так звали рабина), одягнувся і вийшов з дому. Він вирушив у справах на другий кінець містечка, до свого приятеля, до якого ще вчора обіцяв зайти на чай.