Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Як виявилося, рабин був завжди бажаним гостем. Бо ж вважався чоловіком досвідченим і мудрим. Тому він користувався великим авторитетом, і в містечку навіть взяли за моду запрошувати рабина до себе в гості. Мовляв, якщо той заходить і сидить довго, п'ючи чай, це має означати, що господарі теж розумні люди, і з ними є про що говорити такому розумасі, як наш рабин.

Обіцяло бути дуже спекотно. Рабин уже пройшов чималий шмат дороги, коли зустрів кілька знайомих йому добродіїв. Ті зняли капелюхи й привітались.

— Як ся маєте, ребе? — спитав його круглолиций пан в картатому піджаку.

— Дякую, слава Богу, все добре, — відповідав рабин, торкаючись і свого капелюха на знак поваги.

— Куди це ви так раненько? — не вгамовувався знайомий.

— Йду до пана Шкляра, як обіцяв, — терпляче відповідав ребе.

Вони жестами попрощались один з одним, і кожен пішов своєю дорогою.

Сонце почало не на жарт припікати, і чорна одежа, яку Ізраїль Мойсейович носив відповідно до свого сану, стала йому дошкуляти. Щоб хоча б як-небудь відволіктися від спеки, він почав розмірковувати над різними поважними речами.

«Пристрасне прагнення бути оціненим — це нездоланна жага, що постійно терзає людину і штовхає її на усілякі пригоди і вчинки. Та рідкісна людина, яка подолає цю жагу, буде панувати над серцями, і навіть трунар засмутиться, коли вона помре».

— Так казав мій батько — він був старим і мудрим чоловіком. Таким я запам'ятав його, але не лише йому, а й мені вдалось дожити до шляхетної сивини, і люди не вважають мене дурнем… Я користуюсь великою повагою серед міських мешканців. До мене постійно приходять радитися, нерідко запрошуючи до себе в гості. При зустрічі неодмінно знімають капелюха і таке інше, але це не те… ОСЬ! Моя проблема в тім, що, чим більше я думаю над словами батька, тим більше сумніваюсь в правдивості їх та істинності. Адже, щоб стати володарем цього океану сердець і, навіть, пішовши з життя, залишатися таким, необхідно мати кришталево чисті думки і світлу душу, але зробити це дуже складно, ба, неможливо. Я звик думати, що коли людина намагається себе реалізувати, тобто бути оціненою і затребуваною суспільством, вона, образно кажучи, руйнує чолом своїм стіни і велетенські мури, які в реальності не може пробити навіть гармата. Роблячи все це, надзвичайно важко залишатися з незаплямованою репутацією. Я вже не кажу про те, що коли людина ця стає безперечним лідером, і в неї з'являється те, до чого вона так прагнула, і до чого йшла, підставляючи своє обличчя під гарматне дуло і сама стаючи стінобитною зброєю, — величезна влада, то влада ця змінює людину кардинально, і, як мені здається, в жодному разі не на краще. Так, вона буде володарювати над серцями мільйонів, але решта мільярдів сердець повільно стікатиме кров'ю. Неможливо в один і той самий час бути доброзичливим для всіх, усім дарувати лише добро. Завжди, повторюю, завжди знайдуться люди, які будуть ображені справами цієї людини. Часто роздумуючи про це, я все більше загартовуюсь у впевненості, що такої людини не існувало ніколи, і ніколи така на світ не з'явиться…

Раптом, думи рабина перервав крик — кричала дитина. Судячи з плюскоту води та з того, що крик лунав з боку річки, дитина тонула. Рабин швидкою ходою поспішив на допомогу. Пройти було потрібно метрів двадцять по вкритому хаотично розкиданим камінням березі. Якомога швидше він дійшов до того місця, звідки долинав крик, і побачив хлопчика років дванадцяти. Обличчя його, чи то від переляку, чи, може, від холоду, було неприродно блідим, а губи посиніли. Це означало, що у воді він пробув досить довго, і вже встиг задубіти. Смерть, ця стара і безноса несподіванка, вже приготувалась поцілувати його в чоло своїми крижаними губами і пригорнути до себе, але він поки що міцно тримався за життя. За декілька метрів від берега малий ухопився за гілку дерева, що росло майже в воді й низько схилилося над нею. Сильна течія бурхливої річки намагалася відірвати тіло хлопчика від його соломинки, за яку він вчепився, як перелякане кошеня. І тільки-но рабин зібрався вжити заходів для врятування потопаючого, як відчув, що в нього сильно наморочиться голова. Все довкола затягнулось синюватою імлою, а потім взагалі — заплило туманом. Він наосліп намацав рукою дерево, біля якого стояв, і вхопився за нього міцно, як за останню в житті надію.

— Що це зі мною? — сказав він уголос сам до себе з подивом. — Раніше такого зі мною ніколи не траплялося. Мабуть, я вже почав старіти. Бідолашний хлопчик — я не можу його врятувати.