Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Я хочу неодмінно залишити після себе пам'ять — зробити так, щоб мою музику слухали з великою насолодою, а над змістом пісень замислювалися і бачили там увесь Мій Всесвіт, який я хочу передати людству. Стати відомим не для того, щоб бути вищим за інших, ні, а задля того, щоб бути не таким як інші. Виділитися білою цеглиною на стіні, яка побудована з червоної цегли.

Я завжди любив відрізнятись від людей нашої провінції — це їх, зазвичай, або лякало, або смішило. Влітку дуже любив порвати на лахміття свої застарілі речі, обвішати їх значками, медалями та іншими регаліями, зробити на голові ірокез, начепити ланцюгів і, закинувши гітару за спину, вештатися без мети чи, навпаки, з метою. Люди реагували по-різному: одні хрестились, другі привітно посміхались, треті — не дуже привітно, четверті, взагалі, стояли скам'янілі, як під час знищення Содому і Гоморри, і дивились мені вслід, а п'яті просто підходили і знайомились. Я був чимось цікавий, розумієте, — родзинка. Коли я приїхав до Києва, то просто злився одним кольором з іншими нефорами — мені це не сподобалось. Я звик відчувати себе центром уваги, не має значення якої, негативної, чи позитивної, але ж уваги, а тут таких, як я, тисячі, і один за одного кращий. За час своєї поперемінної популярності в моєму маленькому містечку, я став, як мені здалося, найсправжнісіньким егоїстом, і тепер мені потрібно було лікуватись від цієї хвороби. Не скажу, що це мені давалося важко, і я сильно страждав. Ні! Це не так. Я просто помалу відвик від своїх замашок і став дещо скромнішим, бо можна ходити навіть голим, але коли в тебе душа, наприклад, панка, то панком ти, друже, й залишишся.

Спершу ніяк не міг допетрати, чому люди в Києві весь час поспішають — я до такої швидкості не звик. На моїй батьківщинці все було повільно і помірковано, ритм життя, як у серця старенького дідуся, а в Києві такий він скажений, цей ритм, що не встигаєш прокинутися, а вже час лягати спати. Дуже швидко живуть кияни.

Якось ми з Сашком повертались додому після важкого агітаційного трудового дня: ми загітували двох бабусьок, вели полеміку з якимось комуністично налаштованим і до того ж обірваним, як і вся радянська ідея, дідуганом, який плювався слиною не гірше, ніж єгипетський верблюд, нас тричі послали туди, куди ходять пішки, і ми з горя випили пляшку коньяку на чотирьох. Шлях наш, як і завжди, лежав через метрополітен. Із «Дорогожичів» ми доїхали до станції «Палац спорту» і там повинні були перейти на «Льва Толстого», щоб зробити пересадку на свій поїзд, що мався нас довести до «Республіканського стадіону». Жах просто, скільки багато найменувань — поки все запам'ятаєш, можна й постаріти. Я планував прийти до хати, швидко поїсти, прийняти душ і десь здиміти на гульки до моїх чергових знайомих нефорів. Я побачив, що прибув наш потяг і вирішив спробувати, як і всі. Взявши Сашка під свої знамена і мотивуючи цю маленьку кампанію тим, що я поспішаю на гульки, послав ноги поперед себе. Ноги, але, як виявилось потім — не голову. Я збіг по сходах вниз, і тут почалось… течія людей була аж занадто сильною, щоб її подолати з граціозною легкістю, і я почав маневрувати, як змій: оббіг жінку з дитиною, майже зіткнувся з якимось військовим, подався далі, мало не налетів на бабцю з велетенською валізою (довелося пропустити її. Ех, занадто мало досвіду в цій битві поспішаючих). Пропускаючи бабцю, я ненавмисне торкнув її плечем, оббіг з другого боку, розвернувся до неї обличчям і вибачився, при цьому не перестаючи рухатись в бік поїзда. Знову розвернувся до транспорту і стартонув уперед, як в атаку під час Сталінградської битви, і тут трапився конфуз — ще одна бабця, яка на превеликий свій, та чого гріха таїти, і мій жаль, виросла занадто маленькою (мабуть, багато курила, коли була молодою). Пояснюю: мій зріст досягає одного метра дев’яносто сантиметрів, а її, принаймні, як здалося, був вдвічі менший, і не дивно було те, що я через неї жахливим чином перечепився — ну, не помітив, і все тут. Не впав, але мою рівновагу було безповоротним чином порушено, і вона опинилась у критичному стані. Запобігаючи падінню, я намагався втриматися на ногах, а точніше впіймати себе, та мене невпинно несло по інерції вперед і вперед. Я не міг зупинитися. Якщо би бігова доріжка була довша хоч на три метри — я неодмінно б утримався, а так мій стан наближався до розпачу. Люди, які спостерігали за цим явищем, швиденько утворили живий коридор, уникаючи можливості потрапити під роздачу. В голові своїй почав я зі швидкістю кулі прокручувати план подальших дій — усього два пункти: