Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Отож ми з Сашком залишилися самі. Ненав'язливо поставало питання, де брати гроші на життя, а відтак нам потрібно було, звісно ж, влаштовуватися на роботу. Не пам'ятаю точно, чому (може, через злиденність нашого мислення в незнайомих умовах), але на думку не спало нічого іншого, як піти і влаштуватися в супермаркет продавцями-консультантами. Тупо, правда? Взяли нас з розпростертими обіймами — плинність кадрів у них була просто скажена. Я потрапив до відділу майонезів, а Сантьор — горілчаних виробів. Прийняли нас на умовах, що ми пройдемо стажування, протягом п'яти робочих змін по дванадцять годин кожна і, вже аж потім, включно й за ці дні, нам почнуть платити гроші — ми погодились. На нашій новій роботі нічого не дозволяли, а лише накладали суворі заборони. Категорично не можна було палити, абсолютно неприпустимо було відпочивати (якщо немає роботи, все одно працюй, знайди, чим зайняти себе, щоб керівництво бачило твою старанність), абсолютно не можна було йти обідати раніше зазначеного керівництвом часу і повертатися навіть на одну хвилину пізніше. За це карали доганами, суворими доганами (як в армії), а якщо не допомагали перші і другі, то запроваджували штрафи для працівників.

Ми з Сантьором працювали у відділах, що знаходились по сусідству, і тому частенько бачились один з одним.

— Як справи, друже? — питав я у Сашка при зустрічі, щиро всміхаючись.

Сашко постійно відповідав, що мав анальний і оральний статевий акт з цими самими справами, з усіма адміністраторами і з кожною, принесеною ним зі складу, пляшкою горілки зокрема. При цьому, демонструючи жестами всі процеси, зі скаженим виразом обличчя, він давав зрозуміти, що саме він, Сашко був у цьому гуртовому дійстві активною ланкою. А потім я йшов собі геть.

Дванадцятигодинний сеанс роботи з майонезами мені теж додавав мало втіхи. Якщо на початку зміни я ще обережно викладав їх на вітрини, то під кінець трудового дня просто брав ящик з гофрованого паперу і перевертав: пакети, в яких бовталась тягуча рідина, весело падали на лоток, і менш за все мене хвилювала їхня подальша доля. Навіть, якщо мої очі й бачили, що розривався пакет і вміст розливався, запаскуджуючи решту товару, я байдуже йшов далі і повторював таку саму процедуру з іншим видом сімейства майонезових на сусідньому лотку. Вигляд воно мало мерзенний. Власник беземоційного виразу обличчя, зомбі (тобто я) всіляко виказував свою непрофесійність (звісно, що навмисне) — мене це тішило. Але мене це все, ще й добряче діставало: мозок успішно варився у своїй коробці, ноги відвалювались, а фантазія ні на що вже не була здатна. Уявіть, що це за фантазія, яка тільки й здатна, що побудувати замок з майонезу.

У такому пекельному темпі минуло чотири трудових дні, пригадуючи які, я досі відчуваю щось схоже на печію.

Здавалось, ще один день, і нам почнуть платити, зроблять записи в наші трудові книжки і офіційно працевлаштують, але… Зателефонувала моя подруга, Марина, яка мешкала в Києві, й запропонувала нам іншу роботу.

— Привіт, Тарасе!

— Привіт, Марі!

— Як справи? — запитала вона. По голосу виразно відчувалось, що вона посміхається. Я теж всміхнувся і відповів, перефразовуючи шоколадний вислів:

— Як в майонезі!

— Це, звісно, добре, але ви, хлопці, проганяєте дурня.

І тут вона розповіла нам про те, що є реальна робота. Працювати потрібно на одну з багатьох політичних партій (благо, тоді якраз були вибори) — агітатором (назву блоку цієї партії омину з суто етичних міркувань, бо вони, принаймні те, що обіцяли мені, виконали). Платять там, мовляв, непогані гроші і графік дуже зручний. Я відповів, що мені треба порадитись з Сашком і, що я не знаю, як він до цього поставиться, бо від цієї роботи мій друг в захваті і, хоч і недовго там працює, а вже встиг добряче прикипіти до дружного маркетівського колективу, і міняти її на абищо, гадаю, не захоче. Марина, звісно ж, знала (я весь цей час з нею листувався sms) про Сашкову «любов» до роботи і, вдосталь насміявшись, сказала, що приїде до нас в маркет і застрелить на робочому місці, якщо ми не погодимось.

— Так і загинеш в своїх майонезах, — погрожувала вона.

Я пообіцяв їй зранку наступного дня обов'язково зателефонувати.

Сашко після моєї розповіді вхопив мене за дублянку в районі грудей так міцно, що ледве не розірвав, і, зазирнувши мені в очі пронизливим поглядом, мовив: «Погоджуйся! Сили вже немає», — трохи не заплакав.

А потім знову зайшовся у виразах стосовно своєї міцної «любові» до маркета.