Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Так, але ж мене на всіх не вистачає — мовив дід сердито, і очі блимнули вогниками, які, зазвичай, блимають в людей, яким потім пишуть в протоколах: «Вбивство в стані афекту». — Я краще доведу до бездоганності, наскільки це можливо, кілька людей, ніж по крихтах буду себе розбазарювати на все людське плем'я. Було вже таке.

Дід скінчив промову, скривив від образи рота, склав навхрест руки на грудях і насупив брови. Піжон замахав руками, наче відганяв від себе хмару розлючених мух, що напали на нього зненацька, і в чиїх очах відображались під насупленими бровами, очі мудрого, але невитриманого, діда.

— Те, що було вже таке, свідчить про твої помилки. Виходить, що ти дурним був? — білявий зобразив на обличчі фальшивий подив. — Отже, робив помилки? А тепер помовчи і не перебивай, я, взагалі, із Зажурою розмовляю. То я й кажу…

Білявчик знову завів розмову з дамою, не звертаючи жодної уваги на обуреного діда. А старому раптом так на стільці стало сидіти незручно і так незатишно зробилось, що він завовтузився, неначе силою тертя сідницями об стілець, хотів запалити полум'я помсти. Молодик, очевидно, після сварки не знайшовся, що сказати, і все собі триндів:

— Радіснішими потрібно бути, радіснішими. У радості, розумієш, добро лежить.

Тут Зажура, кліпнувши повіками, спрямувала свій погляд на юнака і, свердлячи його очима, неквапливо спитала:

— Чи знаєш ти, що таке добро, а що зло?

— Знаю, — збадьорився і без того жвавий Оптимізм. Він майже викрикнув урочистим голосом: — Знаю!

— То скажи й мені, — не відступала Зажура.

— Добро — це те, що добре. Зло — це, природно, те, що погано. Це ж елементарн… — вистрелив молодик, наче відповідав домашнє завдання в школі і, як всім здалося, тупувато посміхнувся.

— Добро — хороше, а зло — погане. — немов вивчаючи напам’ять слова Оптимізму, повторила Зажура. — Невже? — продовжила вона наївним голосочком і прижмурила праве око. — А я, дурна, думала, що все значно складніше.

І вона вперше, як здалося всім, за тисячу років посміхнулась — і таким незвичним для її обличчя був цей усміх.

— Ну, милий радіснику, послухай тепер, будь такий ласкавий, мою розповідь і скажи, люб'язний братику, де тут добро, а де зло.

— Охоче, — промуркотів красунчик…

— Охоче, — відповів я, на запропонований мені чай.

Макс був вельми привітний до нас, гостей. Я з собою приволік гітару, і ми, мирно розсівшись на кухні, ганяли по колу чифір і грали музику. Ми з Максом грали раніше, але це обмежувалось аматорськими поривами, які скінчились, на жаль, нічим. Хоча ні, був у нас і, так би мовити, професійний досвід. Якось ми сиділи в Макса на подвір'ї (то було давно, але ми вже тоді вміли грати, і гранням своїм доводити людей інакомислячих до психологічно зруйнованого стану, і в такому стані полишали їх), йому дядько тільки подарував синтезатор «Ямаха», та Макс вже його роздуплив. Ми приводили на світ якісь мелодії, трохи випили горілки, але вона встигла нам надавати по шарах. Взагалі, вечір планувався дуже приємний. Прийшла Люба, об’єкт наших з Ігорем (другом Макса) змагань. Люба, незважаючи на те, що ніхто цього не терпів, дуже полюбляла співати, і в цьому пориві її міг спинити лише якийсь надзвичайний випадок. Вона саме попрохала Максима заграти її улюблену пісню, як у двір увірвалась Ірина Соловейко. Ірина привіталася з усіма і одразу ж завелася про те, за чим прийшла. У неї (от лихо) на носі весілля, а музикантів ще не запросили — начебто організатори недогледіли, але я думаю, що Ірина просто поскупилася. Вона, лагідно посміхаючись, запропонувала нам виконувати їхні обов'язки.

— Синтезатор у вас є. З колонками та мікрофоном щось придумаємо, а співаєте ви так, що вся вулиця гуде — мені подобається, — промовила вона, продовжуючи засипати нас компліментами. Звісно, ми й не думали опиратися — непоганий досвід. До того ж — це все дуже цікаво.

На законне моє питання:

— А скільки ми отримаємо за свій виступ?

Ірина спокусливо зазираючи мені прямісінько у вічі, відповіла:

— Не хвилюйся, не образимо.

Я, висолопивши язика, зрадів, що нас не образять, і ми з Максом заходились складати репертуар на весілля. Як виявилось, на подібних заходах лунає дуже специфічна для нас музика — це український фольклор і російський запопсований шансон. І ми дуже засумнівались, що «АРІЯ», «Г.О», чи інша неформальщина буде прийнятна на веселому святі, куди нас запросили. Я лише уявив, як Іра із своїм нареченим танцюють танок молодих під «Mutter», або гості йдуть у танок, заведені акордами «Nirvana», а найкращий танцюрист на селі зайшовся трусити гичкою в пориві ейфорії під якийсь «Black Metal» — ото сміху було б…