Братья Капрановы - Рута

— Взвод, слухай мою команду! За мною! Бігом! Марш! — заревів лейтенант Бурмантов якимось залізним голосом, немовби й сам пригадав Велса.

Затупали чоботи, загриміли автомати й каски, і взвод, розтягнувшись, щоб не наступати на ноги одне одному, посунув за командиром. У гармидері та метушні, що кублилася навколо телевежі, неможливо було зорієнтуватися. Андрій підвів голову і через спину переднього бійця побачив танк, що стояв біля сітчастої загорожі телецентру. Двигун танка працював, і у світлі прожектора вихлоп закривав легким серпанком знайомий кожному силует бойової машини.

Взводний вишикував солдатів і, перекрикуючи танковий двигун, заговорив:

— Ставлю бойову задачу: захищати територію телецентру на ділянці п’ятдесят метрів і запобігати спробам проникнення за паркан. Перше відділення займаєте лівий від танка фланг. Третє відділення — правий фланг. Друге відділення — навколо танка, ваша задача прикривати техніку від можливих атак терористів. Все зрозуміло?

— А від кого захищати-то? — запитав Козлов.

Лейтенант махнув рукою собі за спину:

— Від них. Від усіх, хто спробує пройти. Що не ясно?

І тільки зараз Андрій побачив їх. Воно й не дивно — гармидер, шум техніки, прожектори, які більше сліпили очі, ніж освітлювали, повністю забирали увагу. А насправді ворог був за кілька метрів. Люди у цивільному — чоловіки, жінки, молоді та старі, вдягнуті у куртки, пальта, шапки, кашкети, теплі і не дуже, старосвітські та піжонські, всіх можливих кольорів та фасонів — вони оточували телецентр нещільним кільцем і щось кричали, додаючи до макабричної ситуації свою партію: високих жіночих голосів, які ріжуть повітря і відбиваються луною від танкової броні, чоловічих баритонів, що резонують із бряжчанням зброї та гуркотом дизеля, заповнюючи весь простір, кожну шпарку та інтервал.

— Lie-tu-va! Lie-tu-va! — не в лад скандували з усебіч.

— Увага! — крикнув лейтенант. — Зброю застосовувати тільки у разі крайньої потреби!

— А як узнати, коли буде крайня потреба? — поцікавилися з лави.

— Крайня потреба — це загроза життю або інші нештатні ситуації, які можуть призвести до невиконання наказу командування, — взводний сам заплутався у своїх словах, тому підсумував свій наказ словом. — Розберетеся! Перше і третє відділення! Зайняти позиції!

Бійці слухняно затупцяли, тримаючись за командирами.

— Кажуть, «Альфа» з Москви прилетіла. Будемо їх прикривати, — авторитетно заявив Козлов.

— І звідки ти все знаєш? — поцікавився рязанець Алфьоров.

— Так а чо? Гласність же! — зареготав Козлов.

Роздавши команди, лейтенант швиденько вшився — мабуть, сховався за танком, подалі від супротивника. А супротивник тим часом почав наступ.

— Окупанти! — підійшов до танка молодик в окулярах. — Це наша земля!

Алфьоров одразу зробив крок йому назустріч:

— Ну-ка від техніки відійшов! Ка-аму ка-ажу!

Сивий дядько у спортивній шапочці прийшов на допомогу молодику:

— Сідай на свою техніку та валяй додому!

— Я тобі зараз заваляю! — командир відділення став поруч з Алфьоровим. — Відійшли, кажу!

Козлов став позаду командира, руки його стискали автомат.

Андрій обвів поглядом решту солдатів відділення — жоден з них не зрушив з місця. Обличчя зблідли, вилиці напружилися, але очі блукали десь далеко, немовби не хотіли помічати подій навкруги.

— Геть із нашої землі! — закричали демонстранти.

— Ні, ну що за борзота! Ти їм слово — вони тобі двадцять! — обурився Козлов.

— Розійдіться! Ви порушуєте закон! — крикнув командир відділення, але його ніхто не слухав.

Люди підходили до танка, обурено махали руками, намагаючись щось довести солдатам. Усе це зливалося в суцільну какофонію, і Андрій знову відчув, що не належить собі. Немовби реальний Андрій Литвин сидів десь глибоко в голові, оточений пластиковою капсулою без можливості впливати на тіло, яке колись належало йому. Немовби владу над ним захопив хтось іззовні, великий і могутній, і опиратися йому безглуздо, а ситуація затягує, неначе вир, і нема порятунку від цього.

— Громадяни! Тримайте себе в руках! — це взводний залишив свою позицію за танком та прийшов на допомогу підлеглим. — Ми ж теж люди. У нас теж нерви.

— Ви — люди? — уточнив молодик в окулярах. — Хіба?

— А оце, обраажати при виконанні, це вже безприділ! — обурився Алфьоров.

Танк стояв позаду, немовби німий велет, але всередині його теж перебували солдати, і через приціли та люки вони бачили й чули все, що відбувалося навкруги.