Братья Капрановы - Рута

— Єфрейтор Ридванський! Рядовий Пілія! Єфрейтор Ветемаа! Два кроки вперед! — несподівано скомандував він.

Троє бійців вийшли з лави і завмерли, очікуючи на наказ. Замполіт гмикнув:

— На вас чекає відповідальне завдання, — він зробив театральну паузу. — Почистити та помити польову кухню.

Бійці розгублено перезирнулися, немовби не довіряючи власним вухам.

— Завдання відповідальне, — вів далі замполіт. — Але з ризиком для життя не пов’язане, тому індивідуальні пакети можете здати. І зброю теж... Бігом марш!

Іван, а за ним грузин Пілія та естонець Ветемаа підтюпцем попрямували до санінструктора. Взвод супроводжував поглядами кожен їхній рух. Коїлося щось незвичайне. Здавши пакети та автомати, бійці підтюпцем попрямували назад до казарми. Замполіт подивився їм услід.

— Як там говорять? Я б з такими у розвідку не пішов? — запитав він чи то в солдатів, чи сам у себе. — Отож. Нам потрібні надійні бійці. А той, хто хоче язик почухати — хай краще кухню вилизує.

Козлов, який стояв поруч із Андрієм, гиготнув.

— Сержант Козлов! — одразу відреагував замполіт.

— Я! — виструнчився той.

— Здати зброю! — в голосі капітана забринів метал.

Козлов спочатку, мабуть, не второпав сенсу наказу, а коли второпав, обличчя його скривилося, неначе у дитини, якій не дали цукерку. Очі зупинилися на командирові з німим запитанням: «За що?» Здавалося, ще трохи, і він зарюмсає, як те ображене маля.

— Бігом! — підігнав його взводний.

І Козлов, зробивши крок вперед, зняв з шиї автомат. Взводний мовчки забрав у нього зброю та відійшов убік. Губи уральця затремтіли, і дарма він намагався впіймати їх зубами.

— Сержант Козлов! — рявкнув замполіт.

— Я! — голос Козлова помітно тремтів.

— Отримати зброю!

Тим часом взводний вже простягав йому автомат, але це не був старий автомат Козлова. Звісно, виглядав він як звичайний АК-74, але від своїх братів, що висіли на грудях бійців, відрізнявся, як принц від жебрака. Лискучий, новенький, щойно з мастила, ще й з оптичним прицілом зверху. Взводний тримав у руках справжній витвір військового мистецтва.

Козлов непевними від перепаду емоцій руками прийняв зброю від лейтенанта.

— Стати на місце!

— Єсть!

В очах уральця в одну мить промайнула вся гама емоцій — від розчарування через подив до справжнього щастя скрипаля, який тримає в руках інструмент роботи Страдіварі.

— Продовжуйте, лейтенанте! — кивнув замполіт взводному.

— Взвод! — скомандував той. — Отримати набої! Зліва по одному... Марш!

Збоку вже стояли солдати з дерев’яними ящиками, які містили в собі великі бляшанки, схожі на рибні консерви, тільки під бляхою у них була не мойва чи ставрида, а набої калібру 5,45, розфасовані по тридцять штук.

— Спорядити магазини! — скомандував лейтенант.

І бійці дружно заклацали пружинами та зашаруділи, відкриваючи картонні пачки.

— Бойовий, чи що? — здивувався командир Андрієвого відділення, мацаючи пучками пальців загострений кінець кулі.

Андрій і собі помацав набій і відчув його холодну небезпеку. На обличчі Козлова заграла переможна посмішка:

— Я ж вам казав-то, що ми за них візьмемося всерйоз! — сказав він і коротко реготнув.

Машини вже стояли з розігрітими двигунами, і, спорядивши магазини, солдати за командою стали займати місця у кузовах під тентами. Андрій рухався, наче робот. Пальці самі собою заправили заряджений магазин у автомат, акуратно клацнули запобіжником, закинули ремінь на шию, ноги затупотіли разом із усіма, несучи тіло до машини. Він відчував нереальність того, що відбувається, але не міг це зупинити. Індивідуальні пакети, бойові набої, і все це у Вільнюсі, мирному радянському місті... а може, вже не радянському... але яка різниця?.. У мирному місті...

Його підштовхнули у спину, і руки самі собою схопилися за борт, а каблуки шкрябнули по дерев’яному дні кузова. Всі були трохи розгублені, але бойова виучка брала своє — все-таки офіцери недарма їли свій хліб. За дві хвилини бійці вже зайняли свої місця, крайні з двох боків взялися за борт, піднімаючи його, і тут до кузова підбіг замполіт.

— Візьмете з собою? — підкреслено неформально запитав він і вхопився за руки, які одразу простягнулися назустріч. — Опа! — задоволено видихнув він і присів на місце, звільнене ненадійною трійцею, що зараз, певно, вже вилизувала польову кухню.

Двигун заревів, кузов хитнувся разом із пасажирами, і машина зрушила з місця. Солодкуватий вихлоп солярки, досягнувши солдатських ніздрів, тільки додав тривожності, що й без того витала у повітрі. Замполіт відчув загальну атмосферу, тому підкреслено бадьоро поцікавився: