Братья Капрановы - Рута

Андрій, який користувався покровительством замполіта і міг за потреби або ж бажання залишати військову частину офіційно, в самоволки не ходив, але чув багато історій про біг наввипередки з патрулями, маскування та засідки, військові та цивільні хитрощі, — все, що містить у собі мистецтво самоволки. Тому вибравшись на волю, він передусім роззирнувся навкруги, а потім уже обтрусив пальто. Провулок, у який вів таємний лаз, був тихим і темним, тому, власне, лаз досі й не викрило начальство. Проте тут, у Північному містечку, основному місці базування радянських військ у Вільнюсі, патрулі були буквально на кожному кроці і попри пальто та капелюха, що приховували форму, лізти їм в очі було не варто. Отже, задача номер один — непомітно дістатися автобусної зупинки, сісти у будь-який автобус, а там уже можна розпитати, як доїхати до телецентру.

Андрій вийшов із-за рогу на освітлену вулицю, й одразу побачив патруль — метрів за п’ятдесят попереду. Звісно, з такої відстані вони не розрізнять формених чобіт, але якщо наблизяться... Андрій різко зупинився, розвернувся на підборах і тут налетів на двох дівчат, що йшли позаду.

— Ой, — сказав він.

Мабуть, його вигляд таки справляв враження, тому що одна з дівчат теж сказала:

— Ой! А ви хто?

— Пробачте, — Андрій кинув косий погляд на патруль. — Пробачте, а ви не могли би стати так, щоб затулити мої ноги.

— Ноги? — здивувалася дівчина.

— Я солдат, — пояснив Андрій. — Нас не випускають у місто. А тут патруль.

Для підтвердження своїх слів він розчахнув пальто. Дівчата засміялися.

— І справді солдат, — сказала друга дівчина і виступила з-поза подруги. — А можна з вами поговорити?

Перше, що побачив Андрій, була шапка, та сама яскрава, жовто-зелено-червона, в кольорах литовського прапору. Він спочатку не повірив власним очам, але це й справді була вона, дівчина, портрети якої були заховані під кітелем, помічниця телеоператора, Рута.

Дівчина не впізнала Андрія — та й хіба могла вона запам’ятати одного з сірої солдатської маси, окупанта й інтервента. Тому він просто широко всміхнувся:

— Гарним дівчатам можна все!

— Вас як звати? — з серйозним виразом обличчя запитала дівчина.

— Андрій. А ви Рута?

Дівчата здивовано презирнулися.

— Звідки ви знаєте?

— Ну як, звідки? Будинок друку. Ви з телекамерою. Це ж ви?

— Я... — і тут очі її осяяла здогадка. — А! Ви з України. І ще не хотіли, щоб вас знімали. Я впізнала. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? — пояснила вона подрузі.

— Оце так зустріч! — заплескала у долоньки та.

— Вас там офіцер сторожив, — Рута знову стала серйозною. — То ми з дівчатами вирішили, що з солдатами треба говорити, коли вони без сторожа.

— Сторожа... скажете.

— Ну а як його інакше назвати?

Тим часом патруль наблизився на небезпечну відстань, і Андрій посунувся так, щоб його ноги сховалися за дівчачими.

— Ви смілива, — сказав він, коли небезпека минула.

— Ну що ви, — усміхнулася Рута. — Я страшенна боягузка. Але коли з кимось разом, то не страшно, правда? — обернулася вона до подруги.

— Правда, — підтвердила та. — Ми тут давно чекаємо, але ніхто не виходить, а патрулі з нами розмовляти не хочуть.

— Ще б пак! Особливий режим. Нікого не випускають. Оце ж я, — Андрій красномовним жестом показав на свій наряд. — Бачите?

— А куди зібралися? — поцікавилася Рута.

— До вас, — зізнався він.

— До мене? Як це?

— А отак, — хлопець поліз за пазуху, де сховав був свої малюнки, видобув один і простягнув дівчині. — Ось.

— Що це? — Рута спочатку не зрозуміла, але придивилася і видихнула.— Ой!

— Боже, як гарно! — зазирнула їй через плече подруга.

— Це вам, — Андрій вклав аркушики в долоню Рути, і та стиснула їх.

— Але звідки, — щоки дівчини вкрив рум’янець, помітний навіть у світлі вечірнього ліхтаря. — Звідки ви знали, що зустрінете мене?

Андрій усміхнувся:

— Мабуть, я просто дуже цього хотів.

Подруга переводила погляд з Андрія на Руту і назад, зачарована цією сценою.

Рута ще раз подивилася на малюнок і попри рум’янець, що палав на обличчі, спробувала набрати суворого вигляду.

— Добре малюєте, — тоном вчительки сказала вона. — Тільки прикрашаєте дійсність. А художник має говорити правду.

Суворий тон ніяк не міг приховати того факту, що дівчина приємно вражена, а навпаки, підкреслював його. Андрій знову поліз за пазуху.

— Правду? Тоді тримайте правду.

І він видобув іще один портрет.

— Боже, як романтично! — видихнула подруга.