Братья Капрановы - Рута

Втім, коли до життя домішується політика, звичайна життєва ситуація перетворюється на ребус. Отримавши ляпаса як винагороду за власний героїзм і кмітливість, хлопець гостро відчув це. Здавалося, тільки вчора радянський солдат був хоч яким, але захисником, а сьогодні перетворився на ворога лише за фактом наявності кокарди з гербом та погонів, на яких написано «СА».

Хоча тут не варто себе дурити — Будинок друку він захоплював, хай не з власної волі, а за наказом, хай не сам, а разом з усіма, але що було, то було.

Чорт, як усе складно. Скоріше б уже той дембель.

Андрій встиг на вечерю, і це було добре, бо взводний останнім часом затявся, не подобалося йому особливе становище підлеглого.

На роздачі відбувалося щось незвичайне. Солдати зазирали у свої залізні полумиски і здивовано зводили брови.

— Це м’я-со? — запитував кирпатий баклан і брудними пальцями витягав з супу жилавий, переварений, але шматок справжнісінької свинини.

— Не затримуй, — суворо відповідав йому кухар у білому береті і перевертав свій велетенський ополоник над наступною мискою. І знову у водоспаді каламутної рідини можна було побачити не лише картоплю, але й м’ясо.

Масло, від якого всі давно відвикли, і що його зараз додавали до хліба щедрі роздатчики, приводило бійців у стан ейфорії. Хтось мацав його пальцем, ніби не вірячи власним очам, а хтось одразу відправляв до рота, заїдаючи сірим глевким хлібом.

— Масло! З чого це раптом? — дивувалися хлопці.

І справді відбувалося щось незрозуміле. Суп із м’ясом, каша з котлетою, масло — таких розкошів солдати Радянської армії не бачили вже кілька років, бо армія — частина суспільства, і якщо у крамницях порожньо, то звідки взятися продуктам у солдатському котлі, адже до нього доходить лише те, що не споловинили кухарі та начальство усіх рангів?

— Ой, не просто так це! — чухав свою чорняву потилицю грузин Пілія.

— А що тобі не подобається? Котлети? Так це Горбачов.

— Ти так думаєш? — дивувався Пілія. — А я дивлюся, наче свинина.

Хлопці іржали, як дикі коні — чи то від вдалого жарту, а чи то від очікування поживи для шлунків.

— Продовольча програма, хай їй чорт! — не втримав усмішки кухар.

— Так Литва ж наче незалежність оголосила? У них своя програма.

— Прибалти завжди хитрованами були. Своє берегли, а от ми в Тамбові...

Андрій взяв свою порцію та всівся до столу поруч з Іваном. Вони трималися разом ще з першого року. Відбивалися від занадто агресивних «дідів», не давали надмірно розійтися «молодим». Українці в армії не схильні триматися купи, але тут якось склалося — чи то схожість темпераментів, а чи невловимий дух свободи, який обидва відчували в глибині душі. Але тягнути солдатську лямку вдвох виявилося легше, ніж по одному. Особливо зараз, коли наближався дембель, а з ним — бажана свобода і кожен день тягнувся, неначе рік.

Стукіт ложок об залізні миски та похапливе плямкання сьогодні були основним звуковим тлом вечері. Але Андрієві шмат до горла не ліз. Він крутив у голові події останніх годин і не міг зрозуміти, де помилився. Все ж почалося надзвичайно вдало — випадкова зустріч, портрети, навіть подруга, яка тринділа весь час і так допомагала встановити контакт. Коли раптом ці ідіоти-дружинники. А з іншого боку, вони ж теж при виконанні, так би мовити. Роблять те, що наказали.

— То це нам Ландсберґіс котлети прислав? — відкусивши шматок, голосно запитав Іван.

Влад Козлов, який сидів навпроти, вишкірився:

— Ей, хохол, а хто ж по-твоєму нас має харчити-то? Кого ж ми тута захищаємо?

Іван подарував йому презирливий погляд, неначе побачив таргана на тарілці.

— Кажуть, у другій роті дезертир. Латиш, — нахилився він до Андрія.

— Шукають? — байдужим голосом, задля годиться запитав той.

— Та де там! Литовці його не віддадуть.

Іван ковтнув слизьку кашу. Останній шматок котлети чекав завершення трапези, щоб зберегти у роті м’ясний смак.

— Мій дід у лісі воював, — замислено сказав він. — Потім у таборі сидів. А тепер я, виходить, проти нього.

Андрій смикнув плечем:

— Та ну, твій дід у Львові, а тут Вільнюс. Навіть інша республіка. Припиняй.

— Тут такі самі, як він, — наполягав Іван.

— Не вигадуй. Ми тут проти американців, а не проти твого діда. Чув, що замполіт про ракети казав?

Ридванський криво посміхнувся і нахилився до Андрієвого вуха:

— Щось я тут жодного американця не бачу. Тільки москалів.

— Просто ти націоналіст, — так само тихо відповів Андрій.