Братья Капрановы - Рута

— Чекай-чекай, це не та, що в шапці яскравій була? З телекамерою?

Андрій у відповідь засунув аркушик під «Бойовий листок»:

— Не твоє діло.

— Точно, вона, — задоволено усміхнувся Іван. — Ти що, втріскався?

— А хоч би й так? — із викликом подивився на нього Андрій.

— На позицію дівчина проводжала Грицька. Напекла балабеників, налила молока! — затягнув Іван. — А коли за туманами...

— Та іди ти!

— Тепер зрозуміло, чому тобі за цигарками приспічило.

— Та я справді курити хочу.

— А де береш? У спекулянтів?

Цигарок у продажу вже давно не було, але тут, у Литві, їх хоч можна було взяти з-під поли, коли у Росії доходило до цигаркових бунтів.

— Так, колися! Здавай точку, або я буду думати, що ти просто ішов на побачення. Зізнавайся, побачення? — нахилився Іван, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке там? Де я її знайду? — вирвалося в Андрія.

— Як це, де? — Іван хихотнув. — А на телецентрі. Вона ж казала, що журналістка.

— Думаєш? — в Андрієвих очах блимнув вогник надії, але він одразу згас. Хлопець махнув рукою.— А! В місто все одно не пускають.

Іван зверхньо глянув на товариша і батьківським жестом поплескав його по плечу:

— Добре, вмовив. Тільки цигарок принесеш.

Андрієві очі знову запалали:

— Ти знаєш, як вийти?

— Ех, блатний, блатний... — показово скрушно зітхнув Іван. — Життя не нюхав. Не все ж вам, художникам. І ми, пролетарі, до чогось здатні.

Взимку сутеніє рано, тому чекати не довелося, і за десять хвилин вони вже йшли вздовж паркану з тильного боку казарми. Іван дорогою зазирнув до каптьорки, де прихопив якийсь великий згорток.

Андрій був налаштований на романтичний лад.

— Знаєш, що мене насправді вражає? — питав він друга.

— Що?

— Те, що ми сірі, а вони кольорові.

— Ти знову про шапку?

— Ні, про всіх. Литовців. Вони яскраві, а ми — хакі.

— Та форма ж.

— І форма. І зміст. Все.

Іван раптом зупинився.

— Тут! — вказав він рукою поміж туй, що окрім прикрашання паркана служили ще й прикриттям для таємного проходу.

Андрій розсунув деревця і низько над землею побачив отвір, достатній, щоб у нього міг пролізти недогодований «бройлер». Потім зітхнув і став на одне коліно.

— Стій, ти куди? — зупинив його Іван.

— А що?

— На себе глянь. Тебе ж перший патруль злапає. Особливий режим, забувся?

— А як же... — Андрій помітно розгубився.

— Як... — передражнив його товариш. — Інтелігенція. На, тримай.

Із цими словами він розправив згорток, який ніс під пахвою. Об’ємний згорток умить перетворився на чорне пальто мішкуватого фасону.

— Це що?

— Не бачиш? Фірма «Адідас», ніде не купиш, ніде не продаш. Знімай шинелю! — скомандував Іван.

Андрій слухняно розстібнув ґудзики, зняв шинель і віддав її другові. Натомість вдягнув на себе безформне, велетенське за розміром пальто. Запахнув, критично роздивився сам себе:

— А меншого не було?

— Жартуєш? — обурився Іван. — Його вся рота носить.

Андрій розчахнув приполи, запахнув, ще раз розчахнув:

— Я в нім схожий на дядьків, що в парках піськи показують.

— Ти головне патрулю нічого не показуй, — порадив Іван, потім поліз за пазуху і видобув звідти щось схоже на старцівську торбу, розправив, і світу явився засмальцьований капелюх із вислими крисами. — Для довершення образу, — з цими словами він зняв з Андрія армійську шапку та вдягнув натомість капелюха.

Андрій помацав обнову і натягнув її глибше:

— Щось не сезон, — поскаржився він.

— Шик! Усі імпресіоністи так носили, — запевнив Іван. — І не загуби, бо це суспільна цінність!

Андрій пересмикнув плечима, звикаючи до нового образу, а тоді вже нахилився до таємного лазу.

— А з патрулями обережно! — порадив вже у спину Іван. — У тебе чоботи і штани солдатські. Вони січуть. Ні пуху!

— К чорту! — і полковий художник у солдатських чоботах, пальті ексгібіціоніста та капелюсі імпресіоніста зник у проході, який вів на волю.

Самоволка. Людина, яка не служила у Радянській армії не може уявити всієї солодкої небезпеки, яку символізує це слово. Бо в місто радянський солдат може ходити лише з дозволу командира частини і з документом, який іменується «Звільнення у місто». Ну а коли звільнення ти організував собі сам, без документа з підписом та печаткою — то це вже самозвільнення, або ж самоволка. Це саморобна, несанкціонована свобода, свобода до першого патруля, який має норму з вилову порушників, а тому повз його очі не проскочиш, це гауптвахта, яку в народі іменують «губою» — якщо впіймали, а крім того позбавлення офіційних звільнень у місто і ще сім кіл пекла від взводного. Одне слово, як не вмієш ходити в самоволку, то краще не берися, тим паче, що в умовах особливого режиму самоволка може розглядатися як дезертирство — а тут уже просто губою не відбудешся.