Братья Капрановы - Рута

Але «голос Майдану» чи то й справді згадав, чи просто зіграв геніальну імпровізацію, тому що очі його запалилися:

— Точно!

— В мене тут дочка пропала, — Андрій нахилився ближче, щоб слова, не заглушені промовами зі сцени, гарантовано потрапили у вуха Нищука. — Треба оголосити.

Співрозмовник знизав плечима:

— Оголосити, звісно, можна, а сенс? Бачите, зараз таке робиться, що ніхто нічого не почує, — він показав рукою навкруги, точно як хлопець-охоронець хвилину тому.

Андрій простежив за його жестом і десь у глибині душі погодився, проте продовжив:

— А раптом? У неї ім’я таке, що не пропустиш.

— Яке ім’я?

— Рута. Рута Литвин.

Нищук на мить замислився і кивнув:

— Справді не пропустиш. Домовилися.

Вони потисли руки, й Андрій відчув, що у грудях запалилася надія. Все-таки разом із народженням дівчинки батько стає сентиментальним, і що дорослішою стає дівчинка, то сентиментальнішим — батько.

А барикади тим часом готувалися до штурму. Про сутичку в Маріїнському, де менти й титушки поклали десятки учасників мирного наступу, вже знали всі. Ті, хто зміг втекти і повернутися на Майдан, розповідали страшні речі — про те, як «беркута» для розваги кидали просто на голови людям гранати, про те, як забивали палицями на смерть, як понівечених та поранених, неначе худобу, закидали у клітки ментовських машин, як бійці «Правого сектору» зіштовхнули з даху снайпера, і він розбився об асфальт — де тут правда, а де виплід переляку та розбурханої уяви, зрозуміти було важко. Проте люди розуміли, що пощади не буде, і готувалися до серйозної сутички.

Одні ломами розбирали бруківку на тротуарі, а інші, ставши ланцюжком, передавали її до переднього краю, де чоловіки, які відчували себе здатними влучно кинути важке каміння, складали його так, щоб зручно було взятися.

Семен відповідно до свого темпераменту зайняв позицію на барикаді. Андрій обрав місце поруч, передаючи йому шматки бруківки, Борис стояв наступним, приймаючи боєзапас у жіночки років сорока, якій у свою чергу передавав його сивий чоловік в окулярах із зовнішністю та поводженням університетського професора.

— Ах, лента за лентою набої подавай! — співав Семен, складаючи каміння акуратною купкою. — Ну що, Борю, покажемо їм ненасильницький спротив?

Навіть небезпека, що ширяла у повітрі, не могла зупинити постійних суперечок друзів. Борис відповідав підкреслено спокійно, але від того не менш переконано.

— Я розумію, що ти маєш привід для іронії, але це не міняє суті. В Помаранчеву революцію ми перемогли без усього цього.

Семен скептично скривився:

— І де результат? Чому ми тоді знову на Майдані?

— Еволюція — процес тривалий, — почав Борис, але Семен не дав йому закінчити.

— На хріна мені твоя еволюція, якщо мені зараз мент голову відіб’є?

— Хлопці, а вам обов’язково треба сваритися? — не витримав Андрій, через якого фактично відбувалося перекидання репліками.

Семен посміхнувся показово миролюбно:

— А ми не сваримося. Ми міняємося думками. І взагалі у нас тут мирна акція. Правильно?

Він зважив у руці половинку тротуарної плитки, на яку, може, ще півгодини тому сам ступав.

— Неправильно, — Борис прийняв від сусідки черговий камінь і передав Андрієві. — Все це неправильно.

— Ну а якщо неправильно, то чому ти тут? — Андрія і самого почала цікавити ця розмова.

Борис на мить завмер, немовби зважуючи слова та камені в руках.

— Тому що без мене не буде кому тобі бруківку передавати, — різко відповів він.

— Логічно, — зареготав Семен з барикади.

І в цей момент над Майданом залунав голос Нищука:

— Увага! Рута Литвин! Рута Литвин! Якщо ти чуєш, підійди до сцени. Рута Литвин! Підійди до мене! На тебе чекає батько.

— Сказав — зробив, — схвально кивнув Андрій і став вдивлятися у бік сцени — чи не промайне десь знайома постать. Ну має ж вона почути голос Майдану.

— Це твій рекламний ролик? — запитав Семен іронічно. Здавалося, небезпека, що насувалася від Банкової, з кожною хвилиною робила його веселішим.

— Зачекайте...

Раптом Андрій краєм ока побачив у натовпі під сценою знайому пістряву шапку. Зелений, червоний, жовтий — у кольорах литовського прапору. Значить почула.

Він одразу зробив крок уперед, залишаючи своє місце у ланцюжку:

— Хлопці, пробачте, я зараз.

І, намагаючись не випустити дочку з поля зору, пішов у її напрямку. Проте виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Майдан перерізали декілька вервечок людей, що практично безупинно передавали боєзапас на барикади, тому Андрієві довелося робити великі гаки, шукаючи розривів у цих щільних конвеєрах. І за цей час Рута встигла тричі змінити свою позицію — певно, теж шукала батька. «Добре, що вона не послухалася і таки вдягла цю свою шапку», — промайнула думка в Андрієвій голові, і він одразу відігнав її, бо виходило, що таким чином виправдовує, ба навіть заохочує дівчаче свавілля.