Братья Капрановы - Рута

— Та не нервуй ти так. Не було дівчат.

Медсестра схилилася до Бориса, який стояв біля потерпілої і тихо запитала:

— Чого він?

— Дочка, — пояснив той.

— А-а!

І в цей момент з вулиці долинув штампований міліцейський голос, підсилений вже не мегафоном, а великою звуковою станцією, тому що слова пробивалися всередину навіть крізь стіни Будинку профспілок.

— Увага! Увага! Всім учасникам масових заворушень пропонуємо припинити незаконні дії та негайно звільнити проїжджу частину вулиці Хрещатик та Інститутської. У випадку невиконання ми вимушені будемо застосувати силу. Увага! Увага! Всім учасникам...

Він повторював це кілька разів поспіль, і за кожним разом у коридорах та кімнатах чулися крики:

— Та пішов ти!

— Маму свою лякай!

— Облізете!

— Яника на нари!

Лікар знову глянув поверх окулярів, але тепер уже на медсестру.

Та мовчки обернулася до вікна, через яке долинав голос, зігнула праву руку у лікті, а лівою вдарила її у згині.

Борис, дивлячись на неї, усміхнувся:

— Як я це люблю!

Сцена — головний механізм керування протестом. Так повелося з часів Помаранчевої революції, коли вперше Київ замість співаків побачив на Майдані політиків. І за десять років традиція не змінилася. Велетенська споруда з апаратурою, звук якої чує весь центр міста, із освітленням, в якому можна вести телетрансляції, з кіловатами електрики, яка споживається щохвилини, стояла на головній площі країни і концентрувала навколо себе активістів. Адже сцена Майдану виконувала одночасно функцію мітингувальної трибуни, звідки виголошують заклики та гасла, капітанського містка, з якого лунають команди, амвона у храмі, звідки читають проповіді та молитви, концертних підмостків, на яких співають, а крім того — дошки оголошень, якою може скористатися будь-який учасник, що загубив друзів, дитину або речі, шукає допомоги чи пропонує її.

Саме останньою функцією вирішив скористатися Андрій, коли пошуки дочки в Українському домі закінчилися невдачею. А може, й добре, що її там не було — не вистачало іще, щоб у неї стріляли потвори у шоломах. Така думка примусила шкіру на спині похолонути і вкритися крапельками поту, тому Андрій вольовим зусиллям відігнав її. Не можна піддаватися емоціям — невідомо, що буде далі, а зараз головне — знайти Руту.

Сцену по периметру оточували металеві бар’єри, покликані захистити її від сторонніх, зокрема провокаторів та агентів СБУ, МВС, ФСБ та інших ворожих організацій. Звісно, атаки «Беркуту» вони б не витримали, але для цього у кількох сотнях метрів було збудовано барикади. А тут — звичайний фільтр «свій-чужий». Біля проходів в огорожі чатували по декілька чоловіків.

На сцені перед мікрофоном порядкував Євген Нищук, актор театру, чий голос закликав людей іще на Помаранчевій революції, зараз, за десять років, продовжував робити те саме. Так от, час минає, а нічого не змінюється, принаймні в Україні.

— Нас не залякати ультиматумами та погрозами! — голос Майдану намагався якомога коректніше висловити думки, що витали у повітрі, й оминути міцні вирази, що просто-таки рвалися назовні. — Ми тут за покликом серця і не підемо звідси без перемоги!.. А зараз до мікрофона вийдуть представники українських церков для спільної молитви.

Вперед виступили священники у куртках поверх ряс та пастори у чорних пальтах. Вони репрезентували всі можливі конфесії, окрім, зрозуміло, російської. Адже розстановка сил в усіх українських революціях традиційно була однаковою. Подивившись на цю картину, вислухавши «Отче наш» і за звичаєм перехрестившись, Андрій підійшов до охоронця, що стояв біля огорожі.

— Слава Україні! — привітався він. — Мені треба оголошення зробити.

— Яке? — не зрозумів хлопець.

— Дочку шукаю, Руту.

Хлопець співчутливо глянув на Андрія, потім показав рукою на метушню, що відбувалася навкруги:

— Та хіба її зараз знайдеш?

— Тому й хочу зробити оголошення.

— Мабуть, вам треба до когось із ведучих... — хлопець замислився. — А оно йде Нищук. У нього запитайте, — він махнув рукою у бік сцени, з якої приставними сходами і справді спускався сам «голос Майдану».

— Євгене! — гукнув йому Андрій.

Той почув, підійшов до огорожі.

— Доброго дня, тобто вечора вам! — привітався Андрій.

— Доброго, — Нищук простягнув руку для привітання. — Здається, ми знайомі.

— Знімались якось у нас в рекламі, — нагадав Андрій, хоча для актора це навряд чи щось означало, хіба мало в нього зйомок?!