Братья Капрановы - Рута

— До Профспілок, кажеш?

Дівчина кивнула. Борис підставив їй своє плече:

— Берися за мене. Сміливіше. Якщо до Профспілок, то ми туди зараз і підемо. Там госпіталь.

— Зачекайте! Я спробую ще раз подзвонити.

Андрій поліз до кишені і видобув звідти телефон. Екран його вкривало мереживо тріщин.

— От холера! Розбився!

— Не дивно, — знизав вільним плечем Борис. — Добре, хоч сам цілий.

Андрій критично роздивився апарат, потім натиснув на кнопку і обережно поводив пальцем по екрану. Той одразу відгукнувся на рух.

— Наче живий. Ану!

Він викликав із пам’яті номер Рути. Почулися гудки. Нарешті! Після другого не автовідповідач, а нормальний дівочий голос відказав:

— Ало!

Андрій радісно притулив телефон до вуха:

— Ало! Рута?

— Так, а хто це? — запитав голос з динаміка.

— Ну слава Богу! — видихнув Андрій. — Ти жива?

— Жива, а хто це? — запитав голос із незнайомою інтонацією.

— Це Рута? — перепитав Андрій.

— Рута. А ви хто? — відповіла дівчина.

Її голос був геть не схожим на голос дочки, й Андрій зітхнув:

— Мабуть, я помилився номером.

— Не виключено, — погодилася дівчина.

— Пробачте. — Андрій натиснув «Відбій». — Це ж треба!

— Знайшлася? — поцікавився Борис.

— Та ні. Думав, у моєї дочки унікальне ім’я, і тут попав іще на одну Руту.

Борис сумно посміхнувся:

— Мені здається, нас уже нічим не можна здивувати.

— Не без того, — погодився Андрій. — Ану, ще раз...

Він знову викликав номер дочки. Після кількох гудків відповів той самий голос.

— Рута!?.. А, це знову ви.

— Знову я, — сказав голос.

— Пробачте, а ви не на барикадах?

— Ні, я вже повернулася.

— Дівчино, пробачте, як вас?

— Рута, — відповіла вона.

— А, точно, Рута. А ви моєї Рути часом не зустрічали?

— Вашої, це якої?

— Рути Литвин, — пояснив Андрій. — Світленька така, в яскравій шапці.

— Та я й сама світленька, — засміялася дівчина у відповідь. — Прикмет малувато.

— Це точно. Вона студентка.

— І я студентка.

— Ну добре, — розмовляти далі сенсу не було. — Якщо її зустрінете, скажіть, що батько хвилюється. Хай подзвонить.

— Якщо зустріну, скажу, — пообіцяла дівчина.

— Дякую, — сказав Андрій.

— Нема за що.

Андрій знизав плечима і заховав телефон тепер уже до нагрудної кишені, щоб у разі наступного падіння не добити. Потім він підставив своє плече бібліотекарці, й утрьох вони подибали до Будинку профспілок.

Дорогою, обганяючи їх, ішли захисники Українського дому, злі та збуджені. Дехто тримався за забиті плечі й руки, на обличчі в одного виднілася кров.

Захопивши барикаду на Грушевського та Європейську площу, «Беркут» зупинився, певно, перегруповуючи свої сили. Вцілілі революціонери з дальніх барикад стікалися до Майдану.

Незважаючи на те, що бібліотекарка стрибала на одній нозі, два чоловічих плеча поруч робили пересування досить зручним, тому відстань до Профспілок вони здолали відносно швидко. Медпункт там знайшовся одразу — за підказкою охорони і табличкою із червоним хрестом. Всередині порядкував немолодий лисуватий лікар у товстих окулярах. Йому допомагала білява медсестра зі змореним обличчям. Вона посадила постраждалу на стілець, допомогла їй зняти чобіт і закачати штанину.

Лікар, який тим часом закінчив огляд хлопця із забитою головою, тут-таки, без паузи, схилився над ногою постраждалої. Впевненими рухами він помацав місце забою, яке вже почервоніло та набрякло. Потім покрутив стопою, перевіряючи, чи все працює як слід. Бібліотекарка ойкала і хапалася за руку медсестри.

— Судячи з усього, це забій надкісниці, — підсумував лікар, витираючи руки вологою серветкою. — Плюс гематома. Типові травми від гумової кулі.

— Гематома, — повторив Андрій. — На гематоген схоже.

— Гема — це кров по-грецьки, — пояснила медсестра. — Гематоген роблять із крові, а гематома — це підшкірний крововилив.

— Цікаво. Не знав. А Рути Литвин тут не було?

— Рути? — перепитала медсестра. — Яке гарне ім’я!

— Думаєш, ми тут картотеку ведемо? — лікар глянув поверх окулярів. — Перев’язали — і додому. Зараз менти по лікарнях сидять, тільки на наших і чекають. Тому все це побутові травми, запам’ятайте! — він перевів погляд на бібліотекарку. — І допомогу вам надавали вдома, рідні або друзі.

Все це було слушно, але не воно зараз цікавило Андрія.

— Так була Рута чи ні? — запитав він роздратовано.

Лікар, який, певно, теж став філософом у цій веремії, заспокійливо підняв долоню: