Джордж Оруэлл - Донька пастора

Здебільшого ці візити діяли на Дороті гнітюче. Мало, дуже мало жінок мали бодай якесь уявлення про християнське життя, на яке Дороті намагалася їх настановити. Деякі з них були сором’язливими та сповненими підозр, вони всіляко впиралися і шукали відмовки, коли Дороті заохочувала їх приступити до святого Причастя; інші вдавали набожність заради кількох монет, якими сподівалися розжитися зі скриньки для церковних пожертв; от хто справді радів її приходу, так це місцеві цокотухи, яким тільки дай комусь поскаржитися на «загули» їхніх чоловіків чи розповісти моторошні історії («йому просто у вени повставляли лікарі скляні трубки» і тому подібне) про огидні хвороби, від яких повмирали їхні родичі. Добра половина жінок з її списку в душі були затятими атеїстками. Дороті повсякчас з цим стикалася — нічим не обґрунтоване, сліпе невір’я, яке так часто зустрічається серед неосвіченого люду і проти якого будь-які доводи безсилі. Хоч би як вона старалася, Дороті ніколи не вдавалося збільшити число регулярних причасниць на більш ніж дюжину осіб. Жінки обіцяли причащатися, місяць чи два дотримували обіцянки, а потім полишали цю затію. Та особливо безнадійними були наймолодші. Їх навіть не вдавалося залучити до місцевих філій церковних ліг, спеціально для них же і створених (Дороті була почесним секретарем трьох із них, а також капітаном загону дівчат-скаутів). «Промінь надії» і «Товариство сімейного щастя» ниділи без членів, а «Спілка матерів» не розвалювалася лише тому, що плітки та необмежений запас міцного чаю робив щотижневі вишивальні гуртки доволі стерпними. Так, ця робота була марудною; настільки марудною, що іноді могла б видаватися і зовсім марною, якби Дороті не знала, що відчуття марноти своїх старань — це чи не найвитонченіший підступ диявола.

Дороті постукала у перехняблені двері місіс Пайсер, з-під яких нудотно просочувався запах вареної капусти і мильної піни. Зі свого багаторічного досвіду Дороті знала і могла заздалегідь розпізнати унікальний запах кожного з котеджів, які відвідувала під час своїх обходів. Деякі були геть чудернацькими. Наприклад, якийсь дикий солоний запах витав у котеджі старого містера Тумза, колишнього продавця книжок, що увесь день лежав у ліжку в темній кімнаті, і лише його довгий припорошений ніс та окуляри з товстезними лінзами стирчали з-під чогось, схожого на розкішне хутряне покривало. Та варто вам було торкнутися того покривала, як воно розпадалося і розбігалося врізнобіч. Адже складалося виключно з котів — двадцяти чотирьох, якщо бути точним. Як казав містер Тумз, «вони його зігрівали». Майже у всіх будинках вчувався базовий, фоновий запах старих ганчірок та мильної води, на який накладалися інші, індивідуальні запахи: вигрібної ями, кислої капусти, немитих дітей чи сильний, схожий на запах смаженого бекону, сморід робочих штанів, від яких досі відгонило потом десятилітньої давнини.

Місіс Пайсер відчинила двері, які завжди заїдали в одвірку, так що доводилося їх сильніше смикати, і тоді двигтів увесь будинок. Вона була довготелесою, згорбленою, безбарвною жінкою з рідкуватим сивим волоссям, у фартуху з мішковини і стоптаних капцях.

— Та ж це міс Дороті! — вигукнула жінка порожнім тужливим голосом, та все ж чути було, що вона рада бачити свою гостю.

Жінка обійняла Дороті великими покрученими руками — кісточки її пальців від віку та гір перемитого посуду блистіли, немов очищена цибуля, — і, залишивши мокрий поцілунок на її щоці, затягла дівчину до брудного будиночка.

— Мій Пайсер на роботі, міс, — повідомила вона, коли вони зайшли досередини. — Скопує клумби у доктора Гейсорна.

Містера Пайсера наймали садівником. Він та його дружина, яким обом уже перевалило за сімдесят, були одними з небагатьох по-справжньому набожних пар у списку Дороті. Місіс Пайсер провадила нудне життя, що чимось нагадувало життя земляного черв’яка: цілісінький день сновигала туди-сюди між колодязем, умивальником, каміном та крихітним клаптиком городу, — вічно згорблена та з вічно зведеною шиєю, бо горішні поперечини одвірків були для неї занизькими. У кухні було доволі чисто, але страшенно душно і чимось сильно тхнуло, а у всі поверхні, здавалося, в’їлася багаторічна пилюка. Біля стіни навпроти каміна місіс Пайсер облаштувала щось на кшталт молитовного куточка: перед маленькою поламаною фісгармонією розстелила засмальцьований килимок, а на саму фісгармонію поклала олеографічне розп’яття, вишиті бісером слова «Пильнуйте й моліться», а також їхню з містером Пайсером весільну фотографію від 1882 року.