Джордж Оруэлл - Донька пастора

— Бідолашний Пайсер! — провадила далі місіс Пайсер скорботним голосом. — Копати в його віці, з його ревматизмом! Хіба це не жорстоко, га, міс? А тепер у нього ще й між ногами болить, міс, хтозна від чого. Так його ранками діймало ці останні кілька днів. Бачите, міс, як гірко живеться нам, простому люду?

— Просто жах, — підтакнула Дороті. — Сподіваюся, хоч ви, місіс Пайсер, почуваєтеся трохи краще?

— Де там, міс, вже ніщо не змусить мене почуватися краще. На цьому грішному світі мені не вилікуватися, от як переставлюся, тоді вже, може...

— Не кажіть так, місіс Пайсер! Я сподіваюся, що ви ще довго-довго тішитимете нас своєю присутністю.

— Ет, міс, ви не знаєте, як мені кепсько було цього тижня! Ревматизм так викручував мої бідолашні старі ноги, аж деякі дні я думала, що навіть до городу не дійду, щоб вирвати кілька пучків цибулі. Ох, міс, у важкому світі ми живемо, еге ж? У важкому, грішному світі.

— Не забуваймо, місіс Пайсер, що потому нас чекає кращий світ. Це життя дано нам як випробування — зміцнити наш дух і навчити нас терпінню, щоб, коли настане час, ми були готові вознестися на Небеса.

Коли місіс Пайсер почула те слово — «Небеса», з нею сталася раптова і дивна переміна. У місіс Пайсер було лише дві теми для розмов: небесні радощі та земні нещастя. Слова Дороті подіяли на неї, мов закляття. Її тьмяні сірі очі вже втратили здатність блистіти, але голос пожвавився, наповнився майже радісним захватом.

— Ох, міс, як правильно ви сказали! Щира правда, міс! Ми з Пайсером весь час так само собі мовимо. Це єдине, що змушує нас підводитися вранці з ліжка і ставати до праці, — одна лиш думка про рай і довгоочікуваний спочинок. Хай би як ми страждали тут, на землі, на Небесах нам воздається сторицею, кожна малесенька сльоза окупиться. Хіба не так, міс? Усіх нас чекає спочинок на Небі — мир і спокій, і більше ніякого ревматизму, ніякого копання, куховарства, прання, нічого цього. Ви ж справді вірите у це, чи не так, міс Дороті?

— Звісно, — підтвердила Дороті.

— Ох, міс, якби ви знали, як це нас втішає, — одна лиш думка про Небо! Пайсер, коли ввечері повертається втомлений додому, і нам обом дошкуляє ревматизм, так каже до мене: «Ти на це не зважай, стара, — каже, — нам до Неба вже недалеко, — каже. — Для таких, як ми з тобою, й існує Небо, — каже, — для простих бідних трудяг, які в усьому знали міру, жили за християнськими заповідями і регулярно причащалися». Це ж найкращий шлях, хіба ні, міс Дороті? Бідний у цьому житті, зате багатий у прийдешньому? Не як ті багатії з їхніми автомобілями і розкішними будинками, все це не врятує їх від місця, «де черва не вмирає і не гасне вогонь». Які чудові слова, еге ж? Може, трішки помолитеся зі мною, міс Дороті? Я весь ранок з нетерпінням чекала, щоб помолитися.

Завжди, в будь-який час дня чи ночі, Місіс Пайсер готова була «трішки помолитися». То був її еквівалент «чашки запашного чаю». Обидві жінки стали навколішки на килимку і проказали «Отче наш» та колекту [32] Колекта — коротка молитва, у якій передається суть поточного дня чи свята. на тиждень. А тоді Дороті, на прохання місіс Пайсер, прочитала їй притчу про багача і Лазаря, під час якої місіс Пайсер час від часу вставляла: «Амінь! Оце правдиві слова, хіба ні, міс Дороті? „І на Авраамове лоно віднесли його Янголи“. Гарно! Ох, які гарні слова! Амінь, міс Дороті, амінь!»

Дороті віддала місіс Пайсер вирізку з «Дейлі Мейл» про дягелевий чай від ревматизму, а дізнавшись, що місіс Пайсер сьогодні так «допікали» ноги, що вона навіть нездужала принести води з колодязя, Дороті витягла для неї кілька відер і занесла до хати. То був дуже глибокий колодязь і з такою низькою цямриною, що можна було не сумніватися, що саме тут місіс Пайсер і зустріне свою смерть: рано чи пізно надто сильно перехилиться через край колодязя (у того навіть не було корби, і відра треба було витягати руками) і шубовсне у воду. Потому вони сіли на кілька хвилин, і місіс Пайсер ще трохи поговорила про Небеса. Дивовижно, наскільки Небеса заполонили її думки, а ще дивовижнішим було те, як чітко та детально стара жінка їх уявляла. Вимощені золотом вулиці й ворота, прикрашені східними перлами, були для неї такими реальними, ніби стояли у неї перед очима. І її видіння включали найдрібніші, найбуденніші деталі. Які м’які там будуть перини! Якою смачна їжа! І щоранку чиста шовкова одежа! Вічний спочинок від будь-якої роботи! Кожної миті свого життя вона знаходила в образі Небес втіху та розраду, і її гіркі нарікання на життя «бідних трудяг» дивним чином пом’якшувалися задоволенням, яке вона отримувала від думки, що зрештою саме «бідні трудяги» й успадкують Царство Небесне. То була така собі своєрідна угода, яку вона уклала з Богом: в обмін на життя у важкій праці — вічність блаженства. Її віра була дещо надто сильною, якщо можна так сказати. Як не дивно, але Дороті чомусь ставало не по собі від того, з якою впевненістю місіс Пайсер описувала Небеса — ніби дивовижну оселю для невиліковно хворих.