Джордж Оруэлл - Донька пастора

З-за рогу до неї наближався чорний дуже запилюжений капелюх з широкими крисами. То був отець Макгвайр, римо-католицький священник, який також об’їжджав на велосипеді своїх парафіян. Він був кремезним огрядним чоловіком, і велосипед під ним здавався карликовим, а сам священник балансував на його сидінні, ніби м’ячик для гольфу на підставці. Обличчя у нього було червоним, веселим і трохи хитруватим.

Дороті знітилася, щоки вкрилися рум’янцем, а рука мимоволі потяглася до золотого хрестика під сукнею, шукаючи в ньому підтримки. Отець Макгвайр наближався до неї з виразом блаженного спокою на обличчі, не виказуючи найменшого здивування. Дороті вичавила із себе усмішку і нещасним голосом пробурмотіла: «Доброго ранку». Але отець мовчки проїхав повз неї, його погляд лиш на мить ковзнув обличчям Дороті й одразу ж втупився у далечінь. Отець із вражаючою майстерністю вдав, що не помітив її. Дороті ж, яка за своєю природою просто не здатна була так проігнорувати людину, знову сіла на велосипед і поїхала геть, намагаючись погамувати недобрі думки, що їх незмінно викликала зустріч з отцем Макгвайром.

П’ять чи шість років тому, коли отець Макгвайр здійснював обряд поховання на церковному кладовищі Святого Ательстана (у Кнайп-Гілл не було римо-католицького кладовища), між ним та пастором зав’язалася суперечка щодо доречності якоїсь деталі в траурному вбранні отця Макгвайра, й обидва священники розвели безсоромну полеміку прямісінько над виритою могилою. З того часу вони один з одним не розмовляли. Батько Дороті казав, що воно й на краще.

Що ж до інших священнослужителів Кнайп-Гілл: конгрегаціоналіста містера Ворда, весліанця містера Фолі і підстаркуватого лисого священника-баптиста, який волав свої вакханалії у церкві Ебенезера, — пастор називав їх зграєю вульгарних сектантів і заборонив Дороті мати з ними будь-які справи, якщо вона не хотіла викликати його невдоволення.

Була дванадцята година. У великій напівзруйнованій теплиці, де потьмянілі й позеленілі від часу та бруду шиби на дахових вікнах тепер переливалися, немов старе римське скло, поспіхом і дуже гучно репетирували «Карла І».

Дороті не брала участі у самій репетиції, її завданням були костюми. Взагалі-то, у всіх виставах, які ставили дітлахи з церковної школи, більшість костюмів виготовляла саме вона. Режисурою та постановкою займався директор церковної школи Віктор Стоун — або просто Віктор, як кликала його Дороті. Цей щуплявий, напрочуд діяльний, чорноволосий молодик двадцяти семи років, одягнений у чорне на манер пастора, саме гарячково розмахував скрученим сценарієм перед шістьма дітьми, які тупо витріщалися на нього. На довгій лавці при стіні ще четверо дітлахів вправлялися у «закулісних шумах», з дзенькотом б’ючись на кочергах, а в перервах сварячись через брудний пакетик м’ятних цукерок, сорок за пенні.

У теплиці було страшенно жарко і сильно смерділо клеєм та дитячим потом. Дороті стояла навколішки на підлозі зі шпильками в роті і ножицями в руці, швидко розрізаючи аркуші коричневого обгорткового паперу на довгі вузенькі смужки. Поруч, на гасовій плитці, булькотіла клеєварка; позаду, на вкритому чорнильними плямами робочому столі, що добряче хитався, громадилися купа незакінчених костюмів, аркуші коричневого паперу, швейна машинка, мотки мотузки, шматки сухого клею, дерев’яні мечі та відкриті баночки з фарбою. Дороті саме обмізковувала, як би його виготовити дві пари ботфортів сімнадцятого століття для Карла І та Олівера Кромвеля, і краєм вуха чула сердиті крики Віктора, який аж пінився від злості, що з ним частенько траплялося на репетиціях. Акторство було у нього в крові, а тому репетиції з нетямущими дітлахами видавалися йому несусвітньою нудьгою. Він походжав туди-сюди перед рядами юних акторів, виголошуючи палку напучувальну промову та час від часу роблячи випад проти одного чи іншого з них дерев’яним мечем, який узяв зі столу.

— Вдихни бодай трохи життя у свої репліки! — кричав він, штрикаючи у живіт одинадцятирічного хлопчика з лицем, як у вгодованого бичка. — Не лінуйся! Скажи так, щоб я тобі повірив! А то ти схожий на труп, який закопали, а потім знову вирили. Для кого ти бубниш собі під ніс? Випростайся і крикни на нього як слід. І зітри з обличчя цей похоронний вираз!

— Персі, іди-но сюди! — крикнула Дороті зі шпильками у роті. — Хутенько!

Вона виготовляла обладунки з клею і коричневого паперу, а це, мабуть, найгірша робота, якщо не брати до уваги тих злощасних ботфортів. Після стількох років практики Дороті могла майже що завгодно зробити з клею та коричневого паперу; у неї навіть виходили цілком пристойні перуки з коричневої паперової шапочки і пофарбованого клоччя, яке вона використовувала для імітації волосся. Можна було вжахнутися, якщо підрахувати, скільки часу Дороті витрачала за рік, вовтузячись з клеєм, коричневим папером, марлею та іншими атрибутами аматорських театрів. У всіх церковних фондів була хронічна потреба в грошах, а тому вони мало не щомісяця влаштовували шкільні вистави, процесії чи виставки живих картин, не кажучи вже про доброчинні базари та розпродажі.