— Мабуть, частенько отримуєте відкоша? — не могла не спитати Дороті.
— Ще й як. Але не так уже й рідко мої старання увінчуються успіхом.
Люди дивувалися, що така дівчина, як Дороті, могла зустрічатися, нехай і вряди-годи, з таким чоловіком, як містер Ворбертон; проте нічого дивного в цьому не було: він мав над нею ту владу, яку богохульник та нечестивець завжди матиме над набожним. Це незаперечний факт, і варто лише поглянути довкола, щоб знайти цьому підтвердження: праведне та аморальне притягуються. Усі без винятку найкращі розпусні сцени, які знає література, були написані або благочестиво віруючими, або так само благочестиво невіруючими авторами. І, звісно, Дороті, як справжнє дитя двадцятого століття, вважала за свій обов’язок вислуховувати богохульні слова містера Ворбертона якомога спокійніше: для чого зайвий раз заохочувати лихослова, показуючи, що його слова вас шокують. До того ж містер Ворбертон їй насправді подобався. Він дражнив і засмучував її, але лише від нього вона отримувала своєрідне співчуття та розуміння, яких більше ніде не знаходила. Та й, попри всі свої вади, містер Ворбертон мимоволі викликав симпатію, а низькопробна геніальність його тирад — Оскар Вайльд, сім разів розбавлений водою, — яку Дороті через свою недосвідченість не могла до кінця осягнути, зачаровувала її і шокувала водночас. Цілком можливо, що цього разу не останню роль відіграла також перспектива зустрітися зі славнозвісним містером Б’юлі, хоч книжка «Тиховоддя і наложниці» вочевидь належала до літератури, яку Дороті або взагалі не читала, або за прочитання якої призначала собі серйозну покуту. Поза сумнівом, у Лондоні люди навіть вулиці не перейдуть, щоб не зустріти хоч би й п’ятдесят письменників, але тут, у Кнайп-Гілл, все було геть інакше.
— Ви певні , що містер Б’юлі приїде? — спитала вона.
— Цілком. І його дружина, гадаю, теж завітає. Супровід вам забезпечено. Цього вечора жодних Тарквініїв та Лукрецій [28] Римський імператор VI ст. до н. е. Тарквіній Гордий, відомий своєю тиранією та свавіллям, був повалений у результаті повстання, яке спалахнуло після того, як його син, Секст Тарквіній, зґвалтував доброчесну Лукрецію.
.
— Гаразд, — врешті здалася Дороті, — дуже вам дякую. Я прийду... десь о пів на дев’яту.
— Чудово. А якщо тобі вдасться завітати засвітла, буде ще краще. Не забувай, що моя сусідка — місіс Семпрілл. Можеш не сумніватися, що після заходу сонця вона буде qui-vive [29] Насторожі (фр.).
.
Місіс Семпрілл була місцевою пліткаркою — точніше, найвідомішою з місцевих пліткарок. Отримавши бажане (містер Ворбертон постійно намагався вмовити Дороті заходити до нього частіше), він кинув «aurevoir [30] До побачення! (фр.).
» і залишив Дороті закінчувати покупки.
У напівмороці крамниці Солпайпа, коли Дороті, купивши два з половиною ярди тканини для фіранок, саме йшла від прилавка, десь над самим її вухом пролунав низький скорботний голос місіс Семпрілл. Це була худорлява жінка років сорока, з продовгастим обличчям жовтавого кольору і з чітко окресленими рисами, які, у поєднанні з гладким чорним волоссям та аурою настояної меланхолії, надавали їй подібності з портретами Ван Дейка. Причаївшись за рулонами кретону біля вікна, вона спостерігала за розмовою Дороті з містером Ворбертоном. Якщо ви робите щось, що не обов’язково бачити місіс Семпрілл, то можете бути певні, що ця жінка неодмінно виявиться десь поблизу. Вона, як ті арабські джини, володіла вмінням матеріалізуватися там, де її менш за все хотіли бачити. Її пильного ока не оминав жодний промах, хай би яким незначним він був. Містер Ворбертон казав, що вона — як ті чотири вершники Апокаліпсису: «Така ж всюдисуща, усе бачить та все знає, і ні миті не спочиває, ні вдень, ні вночі».
— Дороті, люба , — проворкотіла місіс Семпрілл скорботним солодкавим голосом людини, яка намагається якомога делікатніше сповістити вам погані новини. — Мені конче потрібно з вами поговорити. Я мушу розповісти вам дещо настільки жахливе , що у вас волосся стане сторч!
— У чому річ? — приречено мовила Дороті, чудово знаючи, що саме місіс Семпрілл хоче їй розповісти: у тої була лише одна тема для розмов.
Вони вийшли з крамниці і тепер крокували вулицею. Дороті котила велосипед, а місіс Семпрілл дріботіла поруч малюсінькими пташиними кроками, нахиляючись усе ближче і ближче до Дороті, так що мало не торкалася ротом її вуха, мірою того як її історія ставала все делікатнішою.
Читать дальше