Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Тепер і Ревелстон був налаштований проти нього. Сталося це після його візиту до нової Гордонової оселі (до цього дня він і гадки не мав, в якому районі оселився його товариш). До таксі, що зупинилося на розі Ватерлоо-роуд, хтозна звідки підскочила зграя юних халамидників. Троє з них, разом ухопившись за дверцята машини, різко відчинили їх. Прямісінько на нього з рабським благанням в очах дивилися замурзані дитячі личка, що палали надією. Ревелстону стало ледь не млосно від їхнього вигляду. Кинувши їм жменю пенсів, він кинувся геть. Вузький пощерблений тротуар був загиджений собачим лайном, хоча собак ніде не було видно. На сходах стояв сморід їжі, яку у своєму підвалі варила місіс Мікін. Діставшись горища, Ревелстон сів на стілець, збитий з фанери; головою він майже впирався у скошену стелю.

Вогонь у каміні не горів, кімнату освітлювали тільки чотири свічки, що стояли на блюдці біля аспідистри. Повністю вдягнений, Гордон лежав на ліжку і навіть не підвівся привітатися — так і продовжував лежати і дивитися у стелю, іноді посміхаючись, так наче між ним та стелею відбувався тільки їм зрозумілий діалог. У кімнаті стояло сперте повітря (як у будь-якому приміщенні, в якому давно не прибирали), камін перетворився на склад брудного посуду.

— Бажаєте чаю? — запитав Гордон.

— Ні, дякую, — квапливо відповів Ревелстон (він устиг побачити немиті чашки в каміні й помітив смердючу раковину внизу).

Гордон був певен, що Ревелстон відмовиться. А той був просто шокований. Якого біса! Гордон — джентльмен, а джентльменові тут не місце. В іншій ситуації він, можливо, відкинув би ці думки, але зараз почали озиватися класові інстинкти, які він так довго притлумлював у собі. Як освічена людина може існувати в таких умовах? Ні, Гордону необхідно забиратися звідси, опанувати себе, знайти роботу з пристойним окладом і жити, як і належить джентльменові. Але нічого з цього Ревелстон не сказав. Хіба таке скажеш! Гордон чудово розумів, які думки снують у голові його приятеля. Він із цікавістю спостерігав за ним. Гордон не відчував вдячності за його візит, і йому було байдуже, яке враження справляє на Ревелстона його барліг. Він уїдливо запитав:

— Думаєте, я по вуха в лайні?

— Ні, чому б то я так думав?

— Тому, що вважаєте, що я мав би знайти кращу роботу замість того, щоб нидіти у цій дірі, й що мені слід повернутися до «Нового Альбіону».

— Припиніть! Я такого не казав. Я цілком вас розумію. І ви це знаєте. Загалом, думаю, ви маєте рацію.

— Загалом так, але це тільки в теорії, а от на практиці...

— А на практиці важливо, коли і як.

— Усе просто. Я оголосив війну грошам. І от куди це мене привело.

Ревелстон почухав носа і спробував зручніше вмоститися на стільці.

— Хіба ви не розумієте своєї помилки? Хочете жити у суспільстві, в якому давно вже не сповідують норм моралі та пристойності, продовжуючи їх притримуватися. Зрештою, чого ви домагаєтеся, відмовляючись заробляти гроші? Поводитеся так, ніби можна вижити поза економічною системою. Але це неможливо. Шлях один — змінити саму систему. Не можна запровадити зміни, заховавшись у своїй шкарлупі.

Гордон вперся п’яткою у стелю.

— Це й справді щуряча нора!

— Але я зовсім не це хотів сказати, — зніяковівши, почав виправдовуватися Ревелстон.

— Та годі вам. Нумо називати речі своїми іменами. Ви вважаєте, що мені потрібно терміново шукати тепленьке місце?

— Тепленькі місця бувають різні. Я згоден, що продаватися в цю рекламну агенцію — погана ідея, але залишатися там, де ви працюєте зараз, теж не годиться. У вас же ТАЛАНТ, Гордоне! Не можна ним нехтувати.

— Ага, мої вірші, — в’їдливо посміхнувшись, відповів Гордон.

Ці слова збентежили Ревелстона. Він замовк. Так, Гордон ПИСАВ вірші. Взяти хоча б «Принади Лондону». Їм обом було відомо, як, власне, і решті світу, що їх ніколи не надрукують. І взагалі, навряд чи він зможе ще щось колись написати. Принаймні доки залишається в такому місці. З поезією покінчено. Але визнати цього Гордон не міг. До останнього хотів залишатися вірним образу поета-страдника.

Ревелстон вирішив не затримуватися. Його діймав сморід, до того ж сам хазяїн не надто радів його товариству. Повільно надягаючи рукавички, він пішов до дверей, а тоді повернувся, різко зняв ліву рукавчику і ляснув нею по нозі:

— Гордоне, тільки не ображайтеся, але тут просто гидко. В цьому будинку, на цій вулиці.

— Я знаю, це помийна яма. Але мене це влаштовує.

— Але НАВІЩО вам тут жити?