Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Зрештою, Гордон зіжмакав акуратний аркуш з відмовою, жбурнув його під стінку і підвівся. Краще лягти спати зараз — доки у нього ще зосталися сили роздягнутися. Ліжко було єдиним місцем у цій кімнаті, в якому можна було зігрітися. Але зачекай-но, спершу треба завести годинник. Помираючи від втоми, він механічно повторив звичну дію. Його погляд впав на аспідистру. Два роки він у цій мерзотній реальності, два абсолютно безплідні роки, протягом яких він нічого не досяг. Сім сотень змарнованих днів, а також ночей у самотньому ліжку. Ігнорування, поразки, образи — і всі вони залишилися без відповіді.

Гроші, гроші! Все впирається в гроші! Немає їх у нього. Тому і Дорінги так з ним вчинили, тому і «Першоцвіт» йому відмовив, тому і Розмарі з ним у ліжко не ляже. Невдаха у соціумі, у творчості, в особистому житті — одне слово, всюди. І на все одна причина — брак грошей.

Хтось мусить за це відповісти. Він не міг заснути з думкою про відмову. Згадав про Розмарі. За п’ять днів від неї жодної звістки. Якби серед тих листів був один від неї, його б не так сильно засмутило приниження, якого він зазнав від «Першоцвіту». Казала, що кохає, а спати з ним не хоче, навіть рядка не написала йому! Така сама, як і решта.

Вона ставилася до нього з такою зневагою і легко забула про його існування саме через те, що він був жебраком. А отже, геть не варто зважати і на його почуття. Він вирішив написати їй довгого листа, в якому хотів розказати — як це, коли тебе ігнорують і ображають, хотів поділитися своїми почуттями. Можливо, тоді вона побачить, як жорстоко вчинила з ним.

Знайшовши чистий аркуш паперу, він написав у правому горішньому кутку:

«31, ВІЛЛОУБЕД-РОУД, 1 ГРУДНЯ, 21.30».

Та на цьому його запал згас. Пригнічений настрій не давав розгулятися фантазії. Зрештою, який в цьому сенс? Однаково ж не зрозуміє. Жінці цього не збагнути. Але він не може залишити це просто так. Має щось написати, щось таке, що болюче вразить її — цього він зараз хотів понад усе.

Після довгих роздумів Гордон посередині аркуша написав:

«Ти розбила моє серце».

Ні підпису, ні адреси не залишив. Виглядало доволі вишукано і симпатично — один рядок «інтелігентним» почерком. Поетична мініатюра. Ця думка трохи його підбадьорила.

Він поклав листа у конверт, заклеїв його і відправив з найближчого поштового відділення, витративши останній пенс на марку і півпенні на штамп.

— Надрукуємо ваш вірш в наступному номері «Антихриста», — повідомив Ревелстон, виглядаючи з вікна.

— Який це вірш? — здивовано запитав Гордон, вдаючи, що забув, хоча насправді чудово пам’ятав, кому надіслав кожен зі своїх віршів.

— Той, що про повію, яка вмирає. Він нам здався доволі вдалим.

Гордон встиг замаскувати самовдоволену посмішку здивуванням з відтінком сарказму:

— Ах, так! Про повію! Це один з моїх ключових персонажів. Наступного разу принесу вам про аспідистру.

Хлопчаче обличчя Ревелстона з копицею каштанового волосся сховалося в кімнаті.

— Якось прохолодно стало, — сказав він. — Може, зайдете? Пообідаємо.

— Та ні, краще ви виходьте. Я вже пообідав. Зайдемо у паб, вип’ємо пивка.

— Ну гаразд, тільки перевзуюся.

Гордон залишився чекати на вулиці. Про свій прихід він зазвичай повідомляв не стуком у двері, а камінцем, який жбурляв у вікно Ревелстона. Щось в атмосфері цієї квартири змушувало його почуватися недоречним і негідним бути тут присутнім; і хоча жодних видимих ознак помітно не було, але відчувалося, що тут мешкає представник вищого соціального прошарку. Тільки на вулиці чи у пабі він міг почувати себе рівнею Ревелстону. Самого ж Ревелстона така Гордонова думка добряче здивувала б — своє помешкання з чотирьох кімнат він вважав невеличкою коміркою. Вважаючи життя на околицях Ріджент-парку варіацією мешкання у нетрях, він обрав цю пролетарську квартиру, керуючись тим самим принципом, що і будь-який сноб, який заради адреси віддасть перевагу комірчині у престижному Мейфері. Чергова спроба втекти від свого оточення і стати поважним членом робітничого класу. Як і решта таких спроб, ця була приречена на невдачу. Ніколи чоловікові зі статком не вдасться вдавати із себе жебрака; про гроші, як і про подробиці злочину, рано чи пізно стане відомо.

На табличці, що була прикріплена до вхідних дверей, було написано:

В. Г. РЕВЕЛСТОН

«АНТИХРИСТ»

Квартира Ревелстона була на першому поверсі, а редакція розміщувалася внизу, у підвалі. «Антихрист» виходив друком щомісяця — видання з великими амбіціями сповідувало соціалізм лівого спрямування. Загалом, коли його погортати, то складалося враження, що на посаді головного редактора цього часопису перебував затятий нонкомформіст, який замінив Христа на Маркса і згуртував довкола себе прихильників білих віршів. Насправді ж, Ревелстон був не таким; як для головного редактора, він був занадто добродушний і м’який. На сторінках «Антихриста» могло з’явитися фактично будь-що, варто було йому почути, що автор гибіє недоїдаючи.