Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Гордон простягнув руку до дверей. Вже навіть штовхнув їх. Зсередини повіяло теплом і ароматом хмелю — такий знайомий і живильний запах. Та варто йому було його відчути, як нерви не витримали. Ні! Нізащо! Гордон розвернувся і зачинив за собою двері. Він не міг з’явитися у барі з чотирма пенсами в кишені. Ніколи не дозволяй, щоб тебе пригощали! Перша заповідь для тих, у кого безгрошів’я. Гордон пошкандибав геть, торуючи дорогу в нічних сутінках.

Голоси віддалялися, розчиняючись у пивній піні. Гордон дістав з кишені свого мідяка і жбурнув його в темряву. Він попрямував додому. Радше, поплентався в тому напрямку. Повертатися зовсім не хотілося, але йому треба було десь сісти і перепочити. Ноги гуділи, а його скромний барліг був єдиним місцем у всьому Лондоні, в якому він міг собі дозволити зупинитись і відпочити.

Він, як завжди, тихенько прослизнув до вітальні (втім, недостатньо тихенько для того, щоб уникнути пильного ока місіс Візбіч). Годинник пробив дев’яту тільки кілька хвилин тому, і теоретично, якби Гордон попросив, він би ще отримав вечерю. Але він просто не міг бачити, з яким виразом обличчя місіс Візбіч робитиме йому цю послугу, і тому волів лягти спати голодним.

Гордон уже почав було підійматися сходами і подолав половину шляху, як раптом за його спиною пролунав подвійний стук у двері. Пошта! А раптом там лист від Розмарі?

Клацнула заслінка для пошти на дверях, і наче камбала, яку щойно виплюнула чапля, на підлогу впала пачка листів. У Гордона душа втекла у п’ятки. Перед ним лежали шість-сім листів. Напевно ж, бодай один із них адресовано йому! Місіс Візбіч, як завжди, хутко кинулася на стук листоноші. За два роки, які Гордон тут жив, жодного разу йому не вдавалося підняти свого листа першим. Хазяйка спритно забирала їх усі, жадібно притискаючи до грудей, а тоді ретельно сканувала поглядом адреси. Таке враження, ніби в кожному з них підозрювала або непристойне послання, або рекламний проспект протизаплідних піґулок.

— Це вам, містере Комсток, — процідила вона крізь зуби.

Гордонове серце тенькнуло й завмерло. Конверт видовжений — точно не від Розмарі. Ах, адреса написана його власним почерком, отже, це з редакції.

З «Каліфорнійської панорами» або з «Першоцвіту». Але марка не американська. У «Першоцвіті» його вірші тримали вже півтора місяці! Господи, певно, прийняли!

Він і думати забув про Розмарі. Стримано подякував за листа і поклавши його до кишені, продовжив підійматися нагору, намагаючись випромінювати спокій. Та варто було йому зникнути з поля зору місіс Візбіч, як він полетів стрілою, перестрибуючи через кілька сходинок зараз. Він не хотів, щоб хтось бачив, як він читає листа. Ще не діставшись дверей, Гордон намагався намацати коробку з сірниками, але його пальці так тремтіли, що він ніяк не міг запалити лампи. Нарешті він сів і витяг з кишені листа. Кілька секунд вагався, перш ніж розпечатати конверт. Подивився на нього проти світла, намагаючись оцінити, наскільки лист грубий. Його вірш вміщувався на двох аркушах. Тоді, обзиваючи себе телепнем, він рішуче розірвав конверт. Звідти випали аркуші з його віршем і маленький, акуратний — надзвичайно акуратний — листок з надрукованим на ньому текстом.

«На жаль, редакція вимушена повідомити, що не

МАЄ МОЖЛИВОСТІ ПРИЙНЯТИ В РОБОТУ ВКЛАДЕННЯ».

На аркушику був надрукований візерунок жалобного вінка.

Гордон з відразою дивився на текст. Йому аж мову відібрало. Найгірша відмова та, на яку навіть не можеш відповісти. Раптом йому стало соромно — за себе, за свої вірші. Здавалося, що це найгірше з того, що він колись написав. Навіть не перечитавши, Гордон розірвав аркуші з віршем на дрібні клаптики і викинув у смітник. Йому хотілося назавжди стерти його зі своєї пам’яті. Проте, аркуш з відмовою він залишив. Провів по ньому пальцем, аби відчути всю повноту відрази. Таке акуратне оформлення, такий вишуканий папір — відразу зрозуміло, що з «поважного» видання, яке годується за гроші не менш поважного видавництва. Гроші, гроші! Гроші і світ культури! Яку ж дурницю він утнув! Немає жодного сенсу відправляти свої вірші у такі місця. Від таких, як ВІН, їх ніколи не приймуть. Варто їм поглянути на аркуш, і вони одразу розуміють, хто ти — навіть немає за що купити друкарську машинку. З таким самим успіхом він міг чекати на листівки з Букінгемського палацу. «Першоцвіт» друкує інших — прилизаних заможних розумників, які увібрали любов до комфорту та мистецтва з молоком матері. Це ж наче розсипати перла перед свинями! Та він продовжував себе картати. Негідники, кляті негідники! «На жаль, редакція вимушена повідомити...» Чому б не сказати прямо: «Не сподобалися нам ваші бездарні вірші. Поезію приймаємо тільки у тих хлопців, з якими вчилися разом у Кембриджі. А ти, робоча худобо, знай своє місце!» Кляті лицеміри!