Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Взагалі-то, того вечора й не було вітру. Тихо, спокійно, як напровесні. Гордон пошепки повторював рядки з вірша, який почав складати ще вчора, просто заради власної втіхи. Сьогодні рима здавалася йому вдалою. Непоганий вірш, принаймні, міг би таким стати. Вже й забув, що минулої ночі його мало не нудило від цієї гри слів.

Пишні крони непорушних дерев обрамляло мереживо туману. Десь унизу, в долині, пробіг трамвай. Гордон підіймався пагорбом у місто, він крокував тротуаром, вкритим щільним шаром листя. Різнобарвне, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи розсип сухих американських сніданків — наче господиня розсипала пачку хрустких злакових.

Яка чудова погожа днина! Його улюблена пора року — так Гордонові здавалося в цю мить. Він був цілком щасливим (наскільки можна бути щасливим, не випаливши жодної цигарки за день і лишень з двома з половиною пенсами у кишені). Був четвер — скорочений робочий день. Звільнившись пополудні, Гордон прямував до критика Пола Дорінга, який жив на Колрідж-гроув і час від часу влаштовував чаювання.

На збори у Гордона пішла ціла година. З окладом у два фунти на тиждень не так уже й просто вести світське життя. Пообідавши, він одразу ж поголився (доволі неприємна процедура за відсутності гарячої води). Вдягнув свій костюм на вихід, який придбав три роки тому, але він і досі мав пристойний вигляд — головне, не забути напередодні відпрасувати штани під матрацом. Вивернувши комір, зав’язав краватку — таким чином, щоб прикрити дірку. Після цього сірниковою голівкою зішкріб з бляшанки трохи кіптяви, аби відполірувати черевики. Навіть заштопав шкарпетки (голкою, яку позичив у «Лоренгаймі») — марудна справа, та все ж це надійніше, ніж замазувати голі ноги, що світяться в дірках, чорнилом. Окрім цього, роздобув десь порожню пачку «Золотого димку», щоб покласти в неї цигарку з автомата «папіроси по пенні» — невід’ємна деталь для довершеного образу. Не можна ж прийти до чужої домівки без папірос! А з однією цілком припустимо — побачивши одну, всі подумають, що пачка, певно, просто скінчилася. І тут легко можна послатися на банальну забудькуватість.

Звертаєшся до когось, ніби між іншим: «Не бажаєте папіросу?» — «О, дякую». У цей момент зазираєш до своєї пачки і зі щирим здивуванням кажеш: «Це ж треба! Остання лишилася. Був впевнений, що відкрив нову тільки вчора...» — «О, ні. Я не можу взяти останню. Ось, візьміть мою», — кажуть вам у відповідь. «Це так люб’язно з вашого боку».

А після цього, звісно, господарі самі почнуть вам пропонувати папіросу. Та мати одну при собі — питання честі.

«Зненацька порив зловісного вітру...» Сьогодні він міг би навіть дописати того вірша. У будь-який момент! Але ж запросили на чаювання... Дивина, та сама лише перспектива соціального контакту заряджала його енергією. З рівнем заробітку, як у Гордона, цим не повихваляєшся. Навіть просто зайти до когось у гості — то вже велика подія. М’яке крісло під задом, чай, папіроси і жіночий аромат — такі речі починаєш цінувати, варто бодай трохи зголодніти за ними.

Насправді ж, очікування від подібних вечірок ніколи себе не виправдовували. Жодних інтелектуальних розмов між ерудитами, взагалі нічого, що нагадувало б пристойну розмову, лишень порожні теревені — всюди те саме, що у Хемпстеді, що у Гонконзі. Хоч би зустріти когось гідного уваги. Та де там! Гості цих вечірок не дотягували навіть до рівня шакалів. Добра половина з них — курки середнього віку, які вирішили вирватися зі своїх порядних домівок у бажанні стати частиною творчої еліти. Найяскравішими експонатами були молоді створіння, які заходили не довше ніж на півгодини, трималися у своєму колі й обговорювали таких самих своїх однолітків, називаючи їх за прізвиськами. Гордон зазвичай тинявся поміж ними, прибиваючись до одного з чужих кіл. Коли його знайомили з гостями, Гордон недбало кидав: «Гордон Комсток — поет, ви, мабуть, чули. Автор надзвичайно талановитої збірки "Миші"». Проте жодного разу Гордонові не зустрівся той, хто б його впізнав. Обдаровані юні створіння змірювали його поглядом і йшли собі геть. Вже за тридцять, з тьмяною шкірою обличчя і, вочевидь, дірявими кишенями. Та, попри низку розчарувань, як же Гордон чекав цих зустрічей! Вони були променем світла в його глибокій самотності. Ось такий він, найпідступніший бік злиднів — постійна, всепоглинальна самотність. Днями не мати з ким поговорити, коротати ночі у порожньому ліжку, зажди на самоті. Для багатія це, можливо, і розрада, та яким же нестерпним тягарем це може стати за вимушених обставин!