Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

Та скільки щастя (втім, лише на початку) приносила йому робота у книжковій крамниці містера Маккечні! Якийсь час йому справді здавалося, що врешті-решт він вирвався з лещат грошового ідола. Торгівля книжками, звісно, була ще тим крутійством, як і будь-яка інша торгівля; але геть іншим! Жодної метушні заради того, щоб втриматися на місці, жодного пристосування. Ніхто з нахабних молодиків, які прагнуть зробити кар’єру, і десяти хвилин не витримав би у задушливій торгівельній залі крамниці. Щодо самої роботи, то вона була доволі простою; головне — проводити у лавці не менше десяти годин на день. Старий Маккечні не допікав (шотландський джентльмен, одне слово). За своєю природою не скнара, дещо ледачкуватий. Виявилося, що він непитущий — належав до якоїсь протестантської секти, але Гордонові до того було байдуже. Через місяць надрукували збірку його віршів. Щонайменше тринадцять видань опублікувало на неї рецензії! Літературний дайджест «Таймс» назвав дебютанта «перспективним письменником»! Ще кілька місяців йому знадобилося, щоб усвідомити, яким насправді провальним проектом була його збірка.

Тільки зараз, після того, як його заробіток опустився до рівня двох фунтів на тиждень, а від будь-яких можливостей заробити більше він фактично власноруч відгородився, Гордон почав усвідомлювати увесь тягар боротьби, у яку він вступив. Підступність ситуації була в тому, що полум’я битви згасає. Життя у злиднях з героїчного подвигу перетворюється на сумну звичку. Все це обман. Кинув роботу, рішуче відмовився від «тепленьких місць». От і чудово. Зрештою, цього він і хотів. І назад вороття немає. Та безглуздо переконувати себе в тому, що злиденні будні, які ти сам свідомо обираєш, позбавляють проблем, що приходять з бідністю. І питання геть не в побутовому комфорті. З цими труднощами якось можна дати раду. Головна проблема полягала в тому, що нестача грошей вражає мозок і душу. Щойно дохід падає нижче певного рівня, як розум потьмарюється і почуття згасають. Віра, надія, гроші — тільки святому до снаги зберегти перші два без третього.

Гордон ставав чоловіком. Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять. Він досяг того віку, коли майбутнє втрачає рожеве забарвлення і починає вимальовуватися у лиховісну картину. Життєва ситуація його родичів вганяла у ще більшу депресію. З віком він усе сильніше відчував свій зв’язок з ними. Ще кілька років — і буде зовсім схожим на них, стане таким самим! Це відчуття виникало у нього навіть поруч із Джулією, з якою він бачився частіше, ніж з дядьком і тіткою. Попри численні клятви більше не робити цього, він продовжував позичати у неї гроші. У волоссі Джулії вже з’явилася сивина, уздовж худорлявих рожевих щік прокреслилися різкі зморшки. Її життя перетворилося на рутину, і вона не була щасливою. Робота в кафе, «шиття» ночами у маленькій кімнатчині біля «Графського двору» (третій поверх з чорного входу — дев’ять бобів на тиждень), іноді посиденьки з подругами — такими ж самотніми, як і вона сама. Типова доля незаможних і незаміжніх жінок. З нею Джулія змирилася, навіть не усвідомлюючи, що все могло б скластися інакше. За Гордона вона переживала більше, ніж за себе. Поступовий занепад роду, члени якого йшли з життя один за одним, втративши всі свої статки, здавався їй справжньою трагедією. Гроші, гроші! «Нікому з нас, напевно, не судилось збагатитися!» — постійно бідкалася вона. Річ у тому, що з них усіх тільки Гордон мав шанс вибитися в люди, але він його змарнував, безвільно скотившись до безрадісного існування своєї родини. Після того, як минув перший шок, вона вже не нападала на нього через те, що він кинув роботу в «Альбіоні», але не змогла знайти сенс у його аргументах. Жіноча інтуїція підказувала їй, що зневага до грошей прирівнювалася до смертного гріха.

Щодо тітки Анджели і дядька Волтера — це була та ще пара! Від одного лишень погляду на них Гордонові здавалося, що він стає років на десять старшим. Дядько Волтер, наприклад, був схильним до депресії. Йому виповнилося шістдесят вісім, а весь дохід від його «посередницьких операцій» разом з відсотками в банку загалом не перевищував трьох фунтів на тиждень. Справами він керував зі скромного офісу на Корстор-стріт, а жив у паскудненькому дешевому пансіоні біля Голландського парку. Це вже, так би мовити, стало традицією: всі чоловіки з Комстоків рано чи пізно опинялися у пансіонах. Дивлячись на бідолашного голомозого дядька — з його чималеньким черевом, задишкою, округлим блідим обличчям з пафосним виразом, що застигло на ньому, згаслими очима з мішками попід ними і звислими вусами, які він безнадійно намагався підкрутити, важко було уявити, що він був молодим. Хіба могло у жилах цієї істоти колись жевріти життя? Чи вилазив він бодай раз на дерево? Чи стрибав сторч головою з узвишшя над водоймою? Чи закохувався колись? Чи варила у нього взагалі голова? У ті свої молоді роки — чи намагався він щось утнути? Можливо, якісь невинні пустощі — кілька склянок віскі у нудних барах, візит до повій на центральному променаді, сумнівний блуд (щось на рівні чуттєвості єгипетських мумій у зачиненому на ніч музеї). А потім довгі роки спустошення, невдалих спроб побудувати свій бізнес і тихого згасання на самоті. Та попри це, дядько у свої роки не здавався нещасним.