Була у нього така собі забавка — хворіти. А хворів він, за його власними словами, мало не на всі недуги, які тільки можна знайти у медичному довіднику. Ще й повсякчас цим вихвалявся. У Гордона складалося враження, що у дядьковому пансіоні (іноді він навідувався туди) тільки те і робили, що скаржилися на здоров’я. У напівтемній вітальні парами сиділи підстаркуваті джентльмени і обговорювали симптоми своїх недуг. Їхні розмови нагадували бесіди сталактитів зі сталагмітами у печерах: кап, кап. «Як ваш радикуліт?» — запитує сталактит у сталагміта. «Мені здається, солі дають результат», — відповідає сталагміт. Кап, кап...
А чого варта була тітка Анджела! Їй було шістдесят дев’ять. Гордон всіляко намагався відігнати від себе будь-які думки про неї. Бідолашна, люба, добродушна і постійно депресуюча тітка Анджела! Вся у зморшках, з жовтуватим відтінком обличчя, геть усохла. Тісниться на своїй половині крихітного котеджика в Хайгейті під назвою «Кущ шипшини». Бранка палацу, що височіє на гірських вершинах, вічна діва Анджела, вуст якої не торкався жоден чоловік, тіло якої не знало чоловічих обіймів. Цілими днями у повній самоті ходить туди-сюди, тримаючи в руці жмут пір’я неслухняної індички: змітає пил з листя аспідистри і полірує розкішний порцеляновий сервіз виробництва фабрики «Корона Дербі», який ніколи не був у вжитку. Час від часу балує себе горнятком добротного чорного чаю, який їй привозять із заморських країв. Привітна, добра але ніким не кохана тітка Анджела! Її рента становила дев’яносто вісім фунтів на рік (тобто тридцять вісім бобів на тиждень), та зі звичкою, що притаманна всім представникам середнього класу вести розрахунки виходячи виключно з річного прибутку, вона витрачала на побутові витрати вісімнадцять пенсів. Їй, певно, довелося б голодувати, якби не Джулія, яка приносила з кафе пакунки з тістечками і сендвічами і вручала їх тітці зі словами: «Ось, тут дещо лишилося після зміни, не викидати ж» — так, наче Анджела цього насправді і не потребувала.
Попри це, у бідолахи тітоньки лишилися маленькі втіхи — у бальзаківському віці в ній спалахнула пристрасть до читання. Недалеко від дому була публічна бібліотека. За життя дідусь Комсток суворо забороняв своїм донькам читати романи. Тож зовсім не дивно, що розпочавши своє знайомство зі світом літератури лишень 1902-го, тітка Анджела ніяк не могла встигнути за сучасною літературною модою. У своїх вподобаннях вона відставала щонайменше років на двадцять, але старанно намагалася надолужити згаяне. Вона й досі читала Розу Браутон та місіс Генрі Вуд, у роки війни відкрила для себе Гола Кейна і місіс Гамфрі Ворд, а в 20-х роках дісталася Сайласа Гокінга та Генрі Сетон-Меррімена, ну а в 30-х майже, хоч і не до кінця, «перетравила» Максвелла та Вільяма Дж. Локка. Піти далі тітці не судилося. Що ж стосується письменників повоєнної доби, то чутки про «зарозумілий» стиль цих аморальних безбожників назавжди позбавили її шансу зазирнути до їхніх книжок. Є Волпол, є наш Гічінс, а хто такий Гемінґвей?
Таким був 1934-й рік для родини Комстоків. Дядько Волтер зі своїми «посередницькими операціями» і недугами. Тітка Анджела, яка змітала пил з недоторканого сервізу у своєму «Кущі шипшини». Тітка Шарлотта, яка доживала дні у пансіонаті для душевно хворих. Джулія з роботою по дванадцять годин на добу і нічними змінами з «шиття» біля крихітної гасової лампи у комірці. І Гордон, який у свої тридцять років працював за копійки на дурнуватій роботі, ледь зводив кінці з кінцями і страждав над своїм нещасним рукописом.
Певно, були й інші Комстоки, бо ж дідусь Комсток мав одинадцятеро сестер і братів. Та навіть якщо й так, то ті з них, хто лишився живим, імовірно, давно збагатилися і втратили зв’язок зі своїми бідними родичами, оскільки фінансові зв’язки міцніші за кровні. Що ж стосується сімейства Гордона, сукупний річний дохід п’ятьох членів родини, який ішов, серед іншого, й на недешеве утримання тітки Шарлотти у пансіонаті для душевно хворих, не перевищував шести сотень. Разом їм було двісті шістдесят три роки. Жоден із них ніколи не був за кордоном, не брав участі у бойових діях, не порушував закону, не їздив верхи, не подорожував літаком, не одружився і не народив дитини. То ж чому не продовжувати в такому самому дусі? А там і кінець не за горами. Роки минали, час спливав, а у Комстоків не відбувалося нічого нового.
Зненацька порив зловісного вітру,
Лихого, того, що зміта все довкола.
Дими оповили осінню палітру,
Високі тополі гнуться додолу.
Читать дальше