Світлана Талан: Спокута

А голос чарівний, сильний, розливається понад водами Сейму так, що навкруги його чути.

Німці спочатку сміялися, навіть камінці жбурляли у воду, а дівчина все співає та так уже витягує пісню, що навіть вони ржати перестали та й заслухалися. А вона перевезла мене через річку, сховала до вечора в кущах, а тоді, як впала темна ніч, відвела до свого хліва, сховала на горищі, нагодувала. Ось так я й познайомився з твоєю бабусею.

Дідусь посміхнувся, провів долонею по худенькому плечі дружини.

– І ти одразу закохався? – спитала Катря.

– Не знаю, як ви це зараз називаєте…

– Кохання з першого погляду, – серйозно вставила дівчинка.

– Можливо. Знаю лише одне: запала мені в душу світлокоса дівчина із Сумщини. Та так надовго, що не зміг її забути, а всі красуні карпатські, що подобалися мені раніше, стали здаватися вже не такими гарними.

– А таке буває, що спочатку здається людина тобі гарною, а наступного дня вже не дуже? – зовсім по-дорослому запитала Катря.

– А чому ж ні? Буває. Я знайшов Варвару, коли ще раз ішов із завдання з Донбасу. Виявилося, вона мене теж чекала.

– І ви одружилися?

– Ні, Катрю, не одразу. Довелося нам зустрітися ще й у сорок четвертому році. А в сорок п’ятому, коли скінчилася війна, я приїхав до села, а моя Варвара вже мала ось-ось народити дитину, твою матір. Тоді ми одружилися, згодом збудували собі хату, та й покинув я рідні гори заради цієї красуні.

– Яка там красуня, – махнула рукою бабуся. – Ти б, Катрю, бачила, яких красунь у них гори виплекали. Кров із молоком, а не дівки! Сама бачила, коли їздили туди в гості.

– Дідусю, а як же ти зміг розлучитися з горами? Ти їх так любиш!

– Після війни, щоб не потрапити за ґрати, я приїхав до Варі, а вона вагітна, народжувати треба, а ніде. Хата батьківська згоріла, так жили вони в землянці. Куди їхати? Треба було йти працювати, щоб якусь хатинку збудувати та десь жити жінці з дитиною. Ось і залишився. Спочатку на деякий час, а потім назавжди. Східне Полісся також гарне. Чи не так, Катрю?

– Мені тут подобається.

– Це добре. Бо ти ж пам’ятаєш, що повинна жити там, де народилася?

– Діду! – махнула рукою. – Ти до цього часу віриш у цю казку?

– Бо то є правда. Чиста правда.

– Нехай буде так, – неохоче згодилася Катря, щоб лише не хвилювати його.

– От не віриш мені, – з розпачем сказав дід. – А згадай-но, що Богородиця сказала, так і збулося. Дітей мати народжувала кожні дев’ять років. Було таке?

– Збіг.

– Троє дітей народила, як і говорила Пресвята. Так чи ні?

– Теж простий збіг.

– А Даринка? Забула про неї?

– То був нещасний випадок, – не здавалася Катруся.

– Ні, то було пророцтво. Даринка залишила батьківську оселю, коли вийшла заміж. І смерть її була не випадковою. Подумай сама, як може вагітна жінка, спускаючись у льох по драбині, так зачепитися ногою, що зависнути на ній догори дриґом? Так і висіла бідолашна, доки й сама не загибла, і дитина в ній не померла.

– Горе та й тільки, – зітхнула бабуся. – Треба ж було такому статися!

– А жила б вона вдома… – почав дід.

– Діду! – перебила його Катря. – Досить уже! Усі ми чули твої розповіді сто разів. Давай не будемо про сумне. Зізнайтеся краще, коли ви вперше поцілувалися?

– Отакої! – бабуся вдарила себе долонями по колінах. – Та чи наша Катря зовсім дорослою стала?

– Коліться по-хорошому, бо все одно випитаю, – знову з’явилися хитрі блискітки в очах онуки.

– Коли в сараї мене ховала від німців, тоді я поцілував Варю вперше, – зізнався дід.

– У щоку чи в губи?

– Спочатку, звичайно, у щоку.

– Мене теж у щоку поцілував один хлопець.

– Це ж треба! І не інакше як хтось із наших сусідів, – сказав дід. – Або сусід зліва, Федько, або справа, Роман. Тепер ти колися, Катерино, зізнавайся, хто? Не інакше як Роман.

– Не вгадав, діду, – сміється Катря, – Федько, а не Роман.

– А я думав, що Ромко.

– Теж мені, жениха знайшов! У нього в щоденнику самі трійки!

– Не в оцінках, Катрю, справа, а в самій людині, у її душі, – зітхнув дід.

– І поведінка в Ромка, діду, знаєш, яка?

– Веселий він хлопець, трохи кручений, ну то й що? Добрий, лагідний, до людей привітний.

– Погано ти, діду, його знаєш.