Світлана Талан: Спокута

– Ага! – засміялася Катря, її дзвінкий сміх забринів над тихою водою. – Здається, я щось цікаве пропустила чи від мене щось приховують?

– Дідусь має на увазі наше знайомство, – усміхнулася бабуся та поправила рукою сиве пасмо волосся над вухом, ніби соромлячись.

– Так, так, – протягла Катря. – Хотілося б дізнатися, як це у вас було.

Дівча перетягло простирадло в інше місце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нічого не пропустити. Та з любов’ю глянула на онуку й подумала, що мине лише кілька років, як це дівчисько почне зводити з розуму хлопців. І треба ж було таку красу від природи отримати! Мати в неї, їх донька Марина, гарну вроду мала, а онука ще краща. Великі карі очі, що ніби в душу можуть зазирнути, вії чорні-чорні та густі, брови – як крила птаха в польоті, губи повненькі та незвичайного темного кольору, ніби стигла вишня на сонці блищить. І шкіра в Катрі ніби оксамитова – гладенька, без жодної цяточки, а на круглих щічках вічний сором’язливий рум’янець кольору стиглого персика. Та найбільшою гордістю онуки було її волосся. У Катрусі напрочуд густе, м’яке та довге волосся, таке чорне, що аж відливає темно-синім, коли на нього падають сонячні промені. Часом бабуся Варвара і сама вірила в розповіді свого чоловіка про те, як колись Маланка (його мати) зустріла Пресвяту Богородицю і та віщувала, що всі дівчата їхнього роду будуть наділені надзвичайною красою та любов’ю до своїх дітей. Свою єдину доньку вони з чоловіком зростили в ласці та любові, і зараз Варвара б рада допомагати їй в усьому, та склалося так, що працювала багато й тяжко в колгоспі, і збив її з ніг підступний інсульт, прикував до ліжка. Ніколи і не гадала вона, що стане своїй доньці тягарем, що доведеться її годувати з ложки, як малу дитину, і постіль під нею міняти, і ліки діставати. Краялося серце материнське, та що тут поробиш? Лише стала через кілька років одужувати – знову інсульт. І знову ліжко й довгі дні та ночі, щоб стати на ноги.

– Ну? Чого ж мовчимо? – Катруся зиркала то на діда, то на бабу. – Не хочете зізнаватися, як познайомилися, чи що?

– Нехай дідусь розповість, – посміхнулася бабуся. – Він у нас мастак красиво розповідати.

– Це я знаю, – мружить оченята Катруся. – Дідусю, розкажи.

– А ти мені розкажеш про своє перше побачення? – посміхається дід.

– Коли ти розкажеш, то і я тобі розповім.

– Обдуриш старого?

– Ні, – сміється дівча, – чесне-пречесне слово!

– Ну то слухай, якщо так цікаво, – сказав дід і став позаду візка дружини, поклав їй на плечі свої натруджені руки. – Улітку сорок третього року треба мені було дістатися до Донбасу у справах, бо я ж був зв’язковим. Не буду розказувати про всі пригоди на своєму шляху – для цього й дня не вистачить, бо по всій Україні німці стояли, а мені треба було цією територією пройти та ще й перетнути лінію фронту, щоб виконати бойове завдання.

Дійшов я до річки Сейм, що неподалік міста Суми. Річка широка, гарна, їй немає жодної справи до війни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився по карті, що поруч повинен бути міст. Тихенько виглядаю й бачу той міст через річку. Він великий, довгий, бетонний, але по ньому німецькі вартові ходять. Нарахував я їх аж вісім чоловік. Та всі в касках, озброєні, ще й два мотоцикли по різні береги стоять. От, думаю, незадача, треба через річку перебратися, а ніяк: з мосту все німцям видно. Стою в багнюці по коліна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться мені так до темряви стояти, а потім іти шукати переправу. Знову дістав карту, подивився ще раз – зліва село, справа – теж, і всюди німці. Що мені робити? Аж дивлюся – пливе річкою дерев’яний човен, а в ньому сидить русява дівчина, гарна така, молоденька, свіжа, ніби вранішня ромашка.

– Бабуся? – не витримала Катря.

– А то ж хто ще? Досі пам’ятаю, яке було на ній платтячко. Біленьке в синіх квіточках. Воно так пасувало до її блакитних очей!

– І що ж було далі? – Катря аж зачовгалася від нетерплячки.

– Помітила вона мене, а я палець до вуст приклав, мовчи, мовляв. Вона все зрозуміла, непомітно головою кивнула й припливла до берега, де я сховався. Незнайомка, проходячи повз мене, спитала тихо: «Ти хто, хлопче?» А я їй кажу: «Допоможи мені перебратися на той берег, щоб німці не помітили. Прошу тебе». «Чекай тут», – чи то відповіла, чи вітер прошепотів. Робити нічого. Сиджу. Чекаю. Думав різне: може, і справді допоможе, а може, пішла до німців, щоб мене здати. Повертається вона назад з оберемком свіжоскошеної трави та, не зупиняючись, каже: «Я траву буду в човен складати, а ти доповзи та непомітно лягай під неї, на саме дно, і сиди тихо». Так я і зробив. А дівчина все носить траву та зверху на мене її скидає. А потім я почув, як весло вдарилося об воду, і човен зрушив із місця. Німці на мосту щось по-своєму ґелґочуть, сміються, а дівчина не зважає на них. Відпливла від берега, та як затягне пісню: