Світлана Талан: Спокута

– Дитинку. Іншого бажання в мене немає, – сказала Маланка, надягла вузлик із харчами на палицю, перекинула через плече та й пішла, не оглядаючись.

Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пішки. Маланка то йшла, то підвозили добрі люди на возі та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях понатирала до крові, що й ступити боляче. Уже в далечині в ясну погоду виднілися верхівки Карпат, коли вкрай змучена тяжкою дорогою жінка примітила горохову копицю посеред поля. Вирішила трохи перепочити й зарилася в неї. Незчулася, як швидко втома взяла своє, і вона заснула. Чи то сон був, чи видіння – достеменно Маланка сама не знала. З’явилася перед нею в червоному, аж мерехтливому, вбранні сама Пресвята Богородиця. Упала перед нею жінка на коліна й заблагала:

– Пресвята Богородице! Прошу Тебе, дай мені материнство! Бо не можна прожити пустоцвітом і зернятка по собі не лишити!

Суворо та пильно подивилася на неї Богородиця й каже:

– Мати твоя великою грішницею була – багато ненароджених життів загубила. Ти знала про це?

– Знала, – б’є чолом Маланка. – І прошу Тебе, пробач їй, за все пробач!

– А ти знаєш, що діти розплачуються за гріхи своїх предків?

– Знаю, – плаче Маланка. – Але ж не зможу я жити без дитини! Засохну з горя, загину!

– А ти зможеш бути гарною матір’ю? – суворо запитала Богородиця.

– Обіцяю бути доброю, найкращою матір’ю своїй дитині, – щиро поклялася Маланка й тричі перехрестилася.

– Добре, – сказала Богородиця. – Слухай мене уважно, щоб жодне слово не пропустила.

Жінка підняла свої красиві заплакані очі.

– Ти будеш мати дітей! – урочисто сповістила Божа Мати.

– Ой! – скрикнула Маланка та мало не зомліла від щастя.

– Трьох дітей. Кожного з них будеш народжувати через кожні дев’ять років.

– Дякую Тобі, Пресвята Богородице, – не тямлячи себе від утіхи сказала Маланка.

– Дослухай мене до кінця, – зупинила її Божа Мати й продовжила: – І ти, і всі жінки вашого роду будуть дуже дбайливими матерями, наділеними любов’ю до своїх дітей так, що можуть піти навіть на самопожертву. Але гріхи твоєї матері все одно всім вам доведеться спокутувати.

– Що ж робити?! – у розпачі запитала Маланка й задрижала всім тілом.

– За твоє добре серце і гарну справу, що ти зробила для бідної жінки з дитиною, я підкажу тобі, як жити далі.

– Як же? – загорілися очі надією.

Богородиця схилилася над Маланкою й майже пошепки сказала:

– Усі жінки вашого роду не повинні покидати батьківську садибу, бо тільки рідна хата, рідне подвір’я, дерева, що сягають своїм корінням глибоко під землю, навіть травичка – усе буде давати вам силу та наснагу до життя. Ти й наступне покоління ваших жінок-матерів будуть жити лише цією силою – пам’ятай. Так ви спокутуватимете гріхи твоєї матері, зможете продовжувати ваш рід. Запам’ятай: де народилися, там повинні й вікувати.

– А де ж мені жити? Я заміжня й зараз живу там, де садиба мого чоловіка.

– Ти повинна повернутися туди, де тебе народили, де твоє коріння.

– Добре, добре, – без вагань погодилась Маланка. – А чоловіки нашого роду? Як же їм бути?

– Чоловіків це не стосується. Вони можуть їхати кудись, щоб добути кусень хліба для сім’ї – це не гріх, і в них досить своєї сили, щоб вижити далеко від рідного гнізда. Але жінку та її дітей можуть спіткати нещастя, бо не стане в них життєвої сили якоїсь миті.

– Дякую Тобі, Пресвята Богородице! – знову почала щиро молитися Маланка та низько кланятися.

А коли підняла голову, то Богородиці як і не було. Витерла вона сльози та з новими силами поспішила додому.

Мирон вже весь звівся та прогледів очі на дорогу, чекаючи дружину, що давно повинна була повернутися. Спочатку він не впізнав у постаті на дорозі Маланку, а потім підбіг до неї – а та вся вимучена, стомлена, а очі радістю світяться.

– Люба, кохана моя Маланочко, – обіймає Мирон дружину. – Де ти так довго була? І без коня, без воза повернулася. Чи лихі люди відібрали?

– Усе добре, любий, – посміхається. – Коня з возом я добрій людині подарувала.

– Подарувала?!

– Так. Їй кінь потрібнішим був.

– Та Бог із ним, з тим конем, – махнув рукою Мирон. – Ти сама як?

– Будуть у нас діти, – видихнула щасливо та й зомліла від утоми.

Навесні, лише почав танути сніг, Мирон із Маланкою пішли в гори, де покинута хатинка вже перекосилася та вросла в землю. Відбудували вони її за літо та й перебралися туди жити. А наступного року, саме на Прощення, народила жінка довгоочікуваного первістка – сина Ореста, через дев’ять років – красуню, середульшу дівчинку Даринку, а ще через дев’ять, коли вже Маланці було під п’ятдесят, – доньку Марічку.