Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– А хіба вона заслужила?

– Як?…

І почалася гірка сповідь:

– Я росла в садочку, увесь інший час мати була у школі. І ще – п’яний батько… Я так чекала, доки виросту, аби хоч у школі поговорити з мамою. Але коли я стала школяркою, стало ще гірше. Вранці вона збиралася до школи, не мала часу, щоб зварити їсти, вранці ми й не говорили, мати хіба казала: «Щоб ти не сміла у школі до мене підходити! Там я тобі не мама, а вчителька, як і для всіх інших дітей!» Та коли я все ж таки наважувалася і підходила, вона грізно дивилася на мене і гнала або просто не слухала, йшла геть. На уроках мама-вчителька мене ніколи не запитувала, а коли й питала, то не хвалила, як інших дітей, а карала – іншим для науки. Я намагалася поводитися гарно, старанно вчилась, але ж я була дитиною, і коли хтось із учителів на мене скаржився матері, вона відразу ж приходила до мого класу і била мене по обличчі на очах у моїх однокласників. Так само вона поводилася і з братом, із батьком взагалі не розмовляла… Після школи мама була дуже втомлена, щоб зі мною і братом розмовляти, вона казала, що наговорилася на уроках, вона щось робила, читала, потім готувалася на наступний день – підшукувала цікавий матеріал для того, аби учити та виховувати чужих дітей. Ніхто не знає, як я заздрила учням моєї мами, коли чула, як стримано, ніжно вона із ними говорила. Якось я на перерві разом з іншими дітьми стояла у класі і спостерігала, як моя мама ще і ще пояснює незрозумілу тему двієчнику, я дивилася, із якою турботою і терпінням вона говорить, і мені дуже закортіло, аби вона і мені так пояснювала. Я перестала вчитися, навмисно робила помилки у прикладах і рівняннях. Але замість пояснити мені, як тому учневі, мама мене просто висварила, ще й дуже жорстоко, вона ніколи так не сварилася на своїх учнів. Я ніколи не мала мами! – раптом заплакала дочка Нелі Трохимівни, сльози градом скочувалися із очей і рясно капали на блузку. – Її у мене забрала робота, школа! Тож нехай їй школа і ставить пам’ятник! Нехай усі її учні зберуться та й поставлять!

Ліда Яківна – хороша вчителька, заслужена: вона так віддавалася роботі, що й не знайшла часу заміж вийти.

Відколи її пам’ятали у селі – увесь час у синьому костюмі – піджак і спідниця, волосся зібране у вузлик; постійно кудись бігла, увесь час у клопотах, у роботі.

До сімдесяти років працювала в школі!

Ніколи не тримала ні свиней, ні корови; три курки, півень і трішки городу – от і вся господа. Бо й коли б вчительці було за тією господою доглядати, як у неї – школа!

Уже давно темна ніч, далеко за північ – світло горить тільки в одній хаті, усі в селі знали – то Ліда Яківна готується до уроків: перевіряє зошити, пише плани, книжки читає, гортає газети і журнали, аби було щось цікавеньке дітям розповісти.

– Що підручники? – відгукнеться вчителька, коли сільські молодиці їй кажуть, щоб менше світла палила та не гибіла так дуже над книжками. – Підручники діти вдома й самі прочитають, а от не кожне тобі сяде й буде вишукувати додаткову інформацію! Вам шкода світла? Мені держава гроші повертає!

А хата в Ліди Яківни стара-старезна, ще та, що баба з дідом будували. Стіни глиняні, двері чорні та низенькі, хіба одна обнова – замість солом’яної стріхи шифер, а так – «Шевченкова садиба».

Вранці ще молодиці корів не доять, а Ліда Яківна біжить до школи. А там – пише щось на дошці, робить у книжках закладки, протирає парти. Діти – в двері, а вона їх зустрічає. І кожного, кого побачить, розпитує – як здоров’я, чи поснідав вранці, чи гарно вивчила уроки, чи не дуже батьки сварилися.

А після дзвінка Ліда Яківна в класі не ходить, а літає; над кожним зігнеться, до кожного знайде питання. З інших предметів учителі не можуть назбирати школярам за цілу чверть оцінок, жаліються, що ті не вчаться, або за новим матеріалом немає коли усіх гарно опитати. А в Ліди Яківни – кожна дитина! – кожного уроку щонайменше по три оцінки має!

Вчителька усе записує у спеціальний зошит, а потім переносить до класного журналу. І як додивиться, що якась там дитина могла б і більшу оцінку мати – виходить ні «три», ні «чотири», підкреслює у своєму зошиті прізвище тієї дитини червоним олівцем, а тоді – начувайся! Уже давно закінчились уроки, вечірнє сонце золотить спустілі коридори, а в кабінеті Ліди Яківни кипить робота. «Сумнівний» учень уже аж зі шкіри лізе, аж лоб йому упріє – так старається вчительці догодити: завчити правило або пригадати потрібну дату, гарно прочитати; та все не те!