Зінаїда Луценко - Свята Марійка

– Та ні, Іване, – усміхнулася Оленка. – Річ у тім, що так уже виходить: у мене вдома немає чаю, а є хіба що мед, горілка. Але то небезпечне пригощання.

– Пам’ятаю, – посміхнувся Іван. – Пройшли роки, а ти все така ж.

– І ти, я бачу, не змінився.

В цей час підійшов автобус, відчинились двері. Іван скочив на підніжку, розвернувся, щоб подати Оленці руку, але жінка швидкою ходою йшла від зупинки геть.

Неля Трохимівна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очі на стежці біля її хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закінчувала школу, матері дорослих синів мріяли про неї як невістку.

І, може, таки якомусь і дісталася б. Бо не пішла Неля Трохимівна відразу ж після школи вчитися, хоч і була круглою відмінницею, вирішила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неї, навіть не сумнівалася. Бо ж колись, в Радянському Союзі, ні дня не минало без «трудової пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своїх учителів і вірила їм так, як вірять у Бога. Навіть матері так не довіряла Неля Трохимівна, як школі. Мати її була маленька хвороблива жінка, батько загинув десь на фронті, то все господарство було лиш на жіночих плечах.

– Мамо, – було, утішає матір Неля. – Ви не журіться, я від вас нікуди не поїду, буду тільки поряд.

– Не говори так, тобі треба вчитися, – відмовляє мати.

– То й вивчуся.

– А що із своїм учінням будеш в селі робити?

– Як це що? Піду в колгосп, як і ви.

– В колгосп? На таку каторгу? Нізащо! Не для того я тебе ростила.

– Мамо, що ви таке кажете? – дивується Неля і додає слова своєї вчительки: – Усяка праця почесна, і в колгоспі теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирічку, відбудовувати соціалістичне господарство.

– Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба мені твоєї помочі та ще й такою ціною. Я буду щаслива, коли ти поїдеш у місто.

– Це ж у яке?

– Та хоч би і в саму столицю, ти достойна.

Але Неля не чує матері. Вона зранку попорає худобу, заплете довгу, нижче колін, косу, перекине її через плече та й біжить до школи. Звідти – до матері на роботу; варить їсти, пере, мете, шиє – мати нездужає, насилу човгає хворими ногами, заробляє біля корів сяку-таку пенсію.

Після випускного вечора півкласу повезли до міста документи – поступати. А Неля – і що їй тільки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль і атестат за образи, зі шкільної форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.

Мати ж плаче, трохи не рве на собі коси – дочка своє знає.

– Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.

– Немає ніякого Бога, – сміється Неля. – От уже вигадали що.

– Гріх таке казати! Задурили тобі голову, ти ж нічого не знаєш, доню, брехням віриш.

І таки пішла Неля до колгоспної контори, записалася на працю.

– Але ж яка дівчина! – Коли Неля стояла біля столу і писала заяву, зайшов голова колгоспу і аж руками сплеснув.

– Ось вам мої руки, – усміхнулася нова колгоспниця.

У голови був дорослий син, він теж упадав за Нелею, то батько зметикував – спочатку поставив дівчину до себе секретаркою, а потім почав натякати на те, щоб вона вступала до інституту на заочний відділ та й вчилася на бухгалтера. Тим часом син голови і так, і сяк підбивав клинці, тільки ж Неля була неприступною, після роботи бігла додому і на танці не ходила.

Хто його знає, як би воно далі склалося, але тут померла мати, Неля зосталася геть сама; голова колгоспу наполіг – і вирішила Неля таки поїхати на навчання. Тільки ж у місті зустріла шкільну подругу, вони розговорилися, Неля подумала – та й подала документи у педагогічне. Гарно здала екзамени та й зосталася в місті.

І гарні хлопці траплялися Нелі Трохимівні – освічені, порядні, не один і заміж кликав. Але вона за той час, доки вчилася в інституті, набралася нових прогресивних ідей; вирішила: будь-що повинна повернутися додому, бо має перед своїм селом обов’язок – гарно вчити і виховувати майбутніх чесних громадян суспільства!

Так і вчинила. Отримала червоного диплома, і хоч як її просили викладачі, один професор хотів навіть стати на коліна! – відмовилася від викладацької посади, зібрала нехитрий скарб у полотняну торбу і поїхала до материної старенької хати.

Син голови колгоспу до того часу вже був жонатий, подружки Нелі Трохимівни, ті, що позоставалися в селі, повиходили заміж. А що ж їй залишалося? Хіба – робота.