Зінаїда Луценко - Свята Марійка

Здавалося б, де тепер все встигати? Та Неля Трохимівна ще запекліше кинулася у вир народної освіти – вела уроки, групу продовженого дня, вечірню школу… Непосильна праця відібрала у Нелі Трохимівни і красу, і силу. Коли б із могили встала її мама, то могла б і не впізнати у худій та згорбленій, дочасно посивілій жінці із тісно стиснутими вустами колись ставну та пишну доньку. Де вже було за собою дивитися? Одне, що залишилося назавжди – це відданість роботі. Коли Неля Трохимівна за щось бралася – укладала в працю всю себе, без останку.

Рідні діти не заважали, росли на диво слухняні.

Чоловіка вона не могла покинути, але й уваги йому не приділяла, тож він потроху сам спивався, а якогось дня утопився у калюжі – просто у себе на подвір’ї.

Мертвого Ярижка знайшли сусіди, у той час Неля Трохимівна, як завжди, була у школі, виховувала сільських дітей. Свої уже повиростали.

Донька вийшла заміж і виїхала до Росії, син був одружений і жив по сусідству.

Нарешті вона могла б зітхнути із полегшенням. Та де там! Закінчились одні проблеми, почались інші: у сина не заладилось із жінкою.

– І що їй треба? – дивувалася Неля Трохимівна. – Сидір ходить на роботу, не сидить на шиї, як мій Ярижко. А що трохи випиває? То хто ж не п’є? Такі вони, чоловіки, – і щоразу наливала синові до чарки міцну горілку, як він заходив провідати, а Семен заходив щодня – вранці й увечері, іноді залишався й на ніч.

Але невістка думала інакше. І якогось дня Неля Трохимівна тільки-но прийшла зі школи, до її двору під’їхала підвода, на ній лежали синові речі.

– Як це так?! – обурилась свекруха. – Ти виганяєш чоловіка з хати?

– Він п’є безпробудно, просмердів у хаті всі дивани; уже дійшло до того, що поводиться, як дитина, не годен сам до вітру вийти, мені такий чоловік не потрібен, і моїм дітям не треба такого батька!

– А мені… Куди я його діну?

– Це ваш син, ви його такого виховали, а тепер забирайте і робіть із ним що хочете! Про мене, хоч і в пелюшки замотуйте!

Після того невістка у дворі більше не з’являлась. Син лежав у ліжку і пив горілку, Неля Трохимівна навіть мусила покинути роботу, аби за ним краще доглядати.

Та й пора було – пішла на пенсію. І раптом заслужена вчителька зрозуміла, що, крім школи, їй нічим зайнятися! Уперше в житті вона мала стільки вільного часу; почала ходити до невістки.

– Хочу з онуками поговорити, – стукала у двері.

– Не треба вам із ними говорити, – нерадо зустрічала Нелю Трохимівну невістка, – вони уже дорослі, та й чого ви їх можете навчити?

Але Неля Трохимівна ходила. Синові купувала горілку, топила в хаті та й ішла.

Аж коли захворіла – почали боліти ноги, із дому почав виходити син. Уперше його побачили в магазині – обличчя спухле від горілки, синє, сива щетина, як у старого діда. Купив хліб, горілку, та й пішов додому.

Онуки поїхали із села вчитися, невістка продала хату і гайнула до Європи – заробляти дітям на навчання.

Тривогу забили сусіди: була зима, а із комина уже другий день не видно диму. Самі не хотіли йти до хати, викликали дільничного лікаря.

Як зайшли в кімнату, побачили мертвого Семена, як сидів за столом, так і закляк на місці. Скрізь по хаті валялися пляшки, непотріб, було дуже холодно, смерділо цвіллю. Неля Трохимівна лежала в кутку на ліжку, загорнута у сіре лахміття, – самі кістки та шкіра.

– Ой лишенько! – злякалася сусідка. – Вона ж давно без розуму, не може сама ходити, а цей п’яниця, видать, морив її голодом!

Семена «швидка» забрала до моргу, а Нелю Трохимівну – завезли у будинок престарілих. Там санітарка мила бабу і плювалась:

– Я ще такого не бачила, щоб на живій людині було стільки вошей!!! Вони ж її могли на смерть заїсти!

Стара вчителька недовго й мучилась.

Померла Неля Трохимівна у будинку для престарілих, серед чужих людей, але у теплі і чиста. Невістка на похорон не приїхала – не могла покинути роботу, але вислала сусідам гроші – для похорону свекрухи. Дочка ж навідріз відмовилася з’являтися.

– А як же хата? – спитала її сусідка. – Брат помер, треба прийняти спадок.

– Для чого мені та хата?

– Продаси, будеш мати якісь гроші.

– Ото хіба заради цього і приїду.

І таки приїхала. До батьківської хати заходити навідріз відмовилася, то сусіди запросили до своєї, на чай. А там, за столом, жінки розговорилися.

– Коли ти підеш на цвинтар? – запитує сусідка.

– Не хочу туди йти.

– Як? Чужі люди ховали, треба було б поглянути на могилку. Ти, може, захочеш матері пам’ятника поставити.