Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

– Треба набиратися досвіду… Треба! – товкмачила собі затято, намагаючись вирівняти горби і ями на потилицях клієнтів.

За тиждень роботи в конкретні мінуси дістала з тумбочки відкладені на Даринине навчання гроші, довго муляла і таки потягла сотню на хліб-цукор. За місяць мордувалася: може, не судилося їй жити по-новому? Б’ється рибою, а ножиці вперто живуть окремим від перукарки життям, вистригаючи вибагливі рівчачки на головах клієнтів. Може, до старого хазяїна повернутися? Хоч якась копійчина.

Ох, не хотіла. А що робити? Їсти ж треба. Вже зібрала інструмент, та згадала про загадкову невідворотну залежність долі рідної землі від її, Лідиного щастя. Якби ще за вікном бруньки лопалися – плюнула би, їй-Богу! Та за вікном стріляли. Прямо у мозок. Це ж що? Ліда здасться, і Україні край?

– Та мать вашу наліво! Нащо я вже така унікальна?! Краще би простою людиною була! – психанула.

Розклала щітки-ножиці, всілася у крісло, роздратовано увіп’ялася у двері перукарні.

– Клянуся оцими руками… Такою перукаркою стану – помрете від щастя! – затято мовила у порожній простір. – Усіх красивими зроблю! Вже не мені треба. Всім…

Почекала з півгодини, допетрала: дурні думки в голову лізуть, коли у перукарні порожньо. Отоді-то Ліда і вирішила: немає на кому навчатися перукарського щастя – собі красу наводитиме.

Та той день від початку видався незвичайним. Напередодні Ліда очей не зімкнула: Дарина не повернулася додому увечері, вночі… Мобільний одне довбав: «абонент поза зоною», і Ліда так перелякалася, що навіть зателефонувала Сашкові, своєму колишньому, що він два місяці тому в один день забрався з дому, лишивши коротку записку – «Зрозумів, що ми чужі», подався у прийми до Лідиної колишньої подруги Раїси, падло!

– Дитина зникла! – одними вустами.

– Яка дитина? – зпросоння не зрозумів Сашко.

– Наша!

За годину – перелякані, стривожені – блукали нічним Майданом: а де доньці бути, як від початку тільки там! Ліда заніміла від страхів, мовчки показувала всім фото Даринки у своєму мобільному. Сашко пояснював ошелешено:

– Даринкою звати. Білява така… Коси довгі. Рюкзак зі смайликом.

Смайл, смайл… На світанку біля дому Дарина розчулено усміхалася, обіймала маму-тата, що вони повернулися з Майдану ні з чим, заклякли на лаві біля під’їзду.

– От ви чудні… Мамо! Я ж попереджала… У лікарні біля поранених чергуватиму. Там уночі мобільні вимикати треба…

– Нічого не казала! Я би не забула! – роздратувалася Ліда.

– Та годі! Все ж гаразд. Ходімо снідати! Я голодна. – Даринка вхопила маму з татом попід руки, тягла до під’їзду.

Сашко зиркнув на Ліду розгублено, плечима знизав:

– Піду…

Ліда дивилася чоловікові услід, серце плакало: що ж та клята Раїса Сашкові навіяла?… Прибитий якийсь, спустошений…

– Тато повернеться, – сказала Дарина.

Ліда усміхнулася задьористо.

– Ясна річ! Якби знав, скільки мужчин навколо мене в перукарні крутиться, давно би прибіг, – відказала зухвало. – Нічого… Зачекаю! – Зиркнула на доньку суворо. – Дякую, дорогенька! Через тебе всю ніч не спала, на роботі кунятиму замість стригти!

От і задрімала у кріслі після того, як биту годину вистригала оселедця зосередженому хлопцю в линялій джинсовій куртці.

Прокинулася. За п’ять хвилин навела красу, глянула на власне відображення: незвичайний день, правда ж? Сашка вперше за два місяці побачила. З Даринкою, слава Господу, все гаразд… Оселедця хлопцю так гарно вистригла, аж захотілося сфотографувати на мобільний – для портфоліо, яке кожна справжня майстриня має. Це ж на удачу?!

Інтуїція мляло констатувала: однієї нормальної стрижки для Лідиної бездоганної репутації замало. От якби зараз до перукарні зайшов чоловік… І вийшов щасливим…

Двері рипнули і розчахнулися. До перукарні увійшла печальна жінка одних з Лідою років – кістлява, висока. Русяве волосся в косу заплетене. Чорна спідниця до підлоги, на плечах хустина тонка вовняна. Як чорниця. В руках важка клітчаста торба, в яких торговці зазвичай товар тягають. Присіла на стілець біля дверей.

– Добридень… До вас можна?

– До нас потрібно! Всім і кожному! Не рідше ніж двічі на місяць. Не зважайте, що у нас чоловіча перукарня, – заспішила Ліда. – Залюбки зроблю вам таку зачіску – на десять років помолодшаєте.

– Не треба мені зачіски, – відказала жінка. Розкрила торбу. – Труси, шкарпетки, колготки… Лосини гарні є. Вам у перукарні згодяться. Зручні. Нитка міцна. Недорого.