Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

– Тоді на нас тяжкі часи чекають, – засмутилася перукарка. – Бо Моква точно і надалі штампуватиме зелених чоловічків!

– Так тих тварюк, що нашим незаплямованим іменем на Землі назвалися, у Москві вигадали? – спитав зелений чоловічок.

Ліда кивнула.

– Зважте, пане Лінгвіст! Це вам не проста тітка каже, а абсолютно особлива людина. Я би розповіла про свій талант, та вам, певно, час. Давайте вже так: я вашого оселедця ще туалетною водичкою побризкаю, і ви вже летіть собі з Богом. А літеру С Москві поки лиште. Під мою відповідальність. Домовилися?

Зелений прибулець кумедно кліпнув небесно-синіми очима.

– Не можу вам відмовити, пані, – торкнувся Лідиної руки. – Відкрию секрет наостанок: немає в вас нічого особливого. Ви – звичайна людина. І це прекрасно.

Ліда зиркнула на іншопланетну істоту розгублено.

– Значить, від мене нічого не залежить?

– Навпаки. Тільки звичайні шляхи торують.

– А особливі?

– Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші. Повірте: ми, зелені чоловічки, на тому чудово розуміємося, – поправив жилет із кнопочками-ричажками-перемикачами. – Прощавайте…

Цьомнув Лідину руку і вмить розтанув, ніби його ніколи й не було. Навіть кнопки чи ричажка якого з жилета не лишив, щоби Ліді доказ був – не бреше, на власні очі іншопланетне створіння бачила. Зачіску патріотичну йому забабахала, по ходу діла Москву врятувала… І після того вона – не особлива?! Не лакмус для всієї країни? Помилився прибулець.

– А що з нього взяти? Молодий, зелений! – всілася у крісло, понюхала руку в тому місці, де її поцілувала невідома істота. – Туалетна вода… – констатувала замислено.

Наштовхнулася оком на новенькі чоловічі труси в пакетику. Засумувала. Може, дарма часу волю дала? Щоби плив собі, щодня Сашкові нагадував – Ліда чекає. Чекатиме аж доти, доки чоловік сам не усвідомить: дурню утнув, час до сім’ї повертатися. Щоби ревнував отам у приймах, біля підлої Раїси, Ліду до всіх і кожного клієнта у перукарні, бо задля того і пішла до чоловічої, щоби Сашкові дошкулити. Може, інакше треба? Не тонути у власних гордощах. Зранку прийти до воріт АТП, де Сашко в ремонтному цеху за майстра, глянути йому в очі, сказати: «Ходімо додому, любий». Бачила ж його очі, коли удвох Даринку на Майдані шукали: такі хворі… Такі винуваті, спантеличені…

– Мамо… Спиш? – Доньчин голос за спиною. Увірвалася до тихої перукарні разом з вітром, радістю, весняними пахощами.

– Дарко… Таке тобі зараз розповім…

– Спочатку я! – Дарина підійшла до крісла, обійняла матір за шию, дивилася на її відображення у дзеркалі.

– Що вже сталося? – насторожилася Ліда. Доньчині руки – геть. Підхопилася. Дитині в очі.

– Матусю… Я заміж вийшла, – сказала Дарина.

Ліда пополотніла:

– Коли?

– Тільки-но…

Ліда як стояла – так сіла. Дивилася повз доньку на білозубу Мерилін.

– Мамо…

– А де воно… щастя твоє? – прошепотіла Ліда.

– Стас до своїх поїхав. Повідомити… А я – до тебе. Тато… знає вже. Сказав… «Щастя тобі, доню». А ти…

– А весілля?

– Ми без церемоній. Розписалися… В джинсах…

– Підеш з дому? – гірко спитала Ліда.

– Квартиру винайняли… Стас працює… Я підробляю. Нормально…

– Чого ж мені нічого не казала?

– Ми самі годину тому рішення прийняли. У Стаса в загсі знайома. Допомогла.

– Швидкі…

– Вже рік разом, мамо!

Ліда не відповіла. У перукарні зависла важка, як театральна завіса, тиша. Ліда повільно підвелася, дістала з полиці пакетик із новенькими чоловічими трусами. Простягнула Дарині.

– Ось, доню.

– Труси?

– Подаруй Стасові. Наші жінки завжди купують своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без того – не буде сім’ї. – Замовкла, усміхнулась зачудовано. – Бач, яка в мене дивовижна інтуїція. Недарма труси купила. Відчувала – саме сьогодні згодяться… А деякі дивні істоти ще сумнів мають у тому, що я така особлива… Лакмус.

Дарина обійняла матір, пригорнула її до себе, як дитину.

– Така ти в мене… найкраща! От побачиш – недовго тобі самій у квартирі сумувати. Тато повернеться…

– То і зеленому чоловічку зрозуміло, – відказала Ліда. – Нам же Крим якось повертати треба.

– Неправда! – Вісімнадцятирічний Стьопа від досади кусав тонкі, посірілі від нервової напруги губи. – Не взяли, бо зависокий!

– Тебе не взяли, бо ти тупий! – глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.