Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Стьопа тихо сопів, то стикаючи, то розтискаючи кулаки, свердлячи поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану і через те неслухняну ногу батько не навчив його літати?

– Я полечу, – процідив хлопець крізь міцно стиснуті зуби. На очах мимоволі проступали сльози, через що Стьопа Ревун злився ще більше. Не вистачало ще заплакати! – Я – Ревун, і я полечу! От побачите…

Ніхто з сільських трутнів його більше не слухав.

Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти другові, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.

Наступного дня, 21 серпня, погода різко зіпсувалася. Зранку небо затягло непрозорою димкою, згодом насунули важчі, набухлі від вологи хмари, з яких після обіду зацідив дрібний дощ. Стьопа і Мар’янчик сховались від непогоди у невеликій комірчині на другому поверсі будинку Ревунів, куди вони забиралися завжди, коли непогода не дозволяла піти на ставок чи деінде. Стьопа, закинувши ноги на стіл, тонув у плетеному кріслі, тупився пожухлими очима крізь заляпане краплями вікно і сердито розминав зубами сірник, а Мар’янчик, щурячись, щось видивлявся у ввімкненому ноутбуці. Під плетеним кріслом, химерно виставивши догори абсолютно негнучку задню лапу (чимось схожу на встромлений у задницю собаки гарпун), похропував Пуззі.

– Я лузер, – останні кілька годин Стьопа невтомно, не жаліючи сил, нарікав на тяжку долю.

Мар’янчик, ретельно оминаючи той факт, що Стьопа Ревун закінчив одинадцятий клас із другим з кінця результатом, обережно заперечив:

– Не пегеживай так. – Якимось дивом внаслідок вродженої невиліковної хвороби Тихон не перетворився на мовчазного асоціального відлюдька, на яких часто обертаються діти з ДЦП, однак через каліцтво сильно гаркавив – остання фраза прозвучала як «не-пе-ге-зги-ай-т’гак» – і мало хто в Бабариках міг з першого разу його розуміти. – Наступного гоку спгобуєш вступити до Ха’ківського уніве’ситету повітгяних сил.

– А-а-а-а-а, – відмахнувся Стьопа, спересердя виплюнувши сірник. – Ти знаєш, скільки там бабла при вступі треба?

– Ні, – потупився Мар’янчик. Він м’яв у руці складений учетверо аркуш паперу і справді не знав, скільки грошей потрібно для вступу в Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, зате знав, що може допомогти другові, хоч і не відважувався про це сказати.

– Я ніколи не полечу, – вів далі Стьопа. – Розумієш? Я до смерті вигрібатиму гній з-під корів та свиней, саджатиму картоплю і полотиму бур’яни. За все життя мені й трьох метрів не пролетіти, хіба що з дерева впаду, і тепер Ярило…

Степан не договорив, оскільки під кріслом оглушливо пукнув Пуззі. Собака перднув так голосно, що розбудив сам себе, і сконфужено підняв пласку морду.

– Твою мать! Пуззі, фу-у-у-у! Я приб’ю тебе, вонючко! – Стьопа скривився, нахилився і махнув рукою під кріслом, збираючись ляснути собаку по голові, проте Пуззі вивернувся і заскочив на руки до Мар’янчика. – Засмердів усю хату, скотина!

Не випускаючи з долоні папірець, Тихон обійняв пса і посміхнувся. А тоді, раптово набравшись сміливості, проказав:

– Теогетично ти можеш полетіти.

– Теогетично! – передражнив Стьопа, затуляючи носа рукою. Мар’янчик не ображався: Стьопа був його справжнім – і єдиним – другом. – Теоретично я й астронавтом можу стати.

– Я сегйозно. Теогетично я знаю, як відпгавити тебе туди… – Тихон зиркнув на вікно, ткнув худим, заломистим пальцем у небо, де за свинцевою товщею напареної літнім сонцем вологи ховалося сонце, і доказав: – …пгосто за’аз.

– Зараз? Тихоне, ти про що?

Попри фізичні вади Мар’янчик вирізнявся проникливим розумом, лишивши далеко позаду не тільки Стьопу, а й решту однокласників. Він нарешті розтиснув долоню, поклав на стіл і розгорнув принесений із собою аркуш.

– Що це? – Стьопа насторожено глипнув на малозрозуміле креслення.

– Я тут учо’а дещо пгидумав, – затинаючись і червоніючи від натуги й хвилювання, пролепетав Тихон. – Це геліостат.

– Що? – скривився Стьопа.

– Ну, я подумав, якщо куль п’ять, то це не зовсім аегостат, а тому вигішив пгидумати свою назву. І назвав його геліостатом.

– Ти думаєш… – медові, з крапинками сірого на краях райдужки, очі Степана спалахнули. – Воно полетить?