Мандрівник подумав, що вчинив би на місці письменника так само, тобто не віддав би свою Кедді світові повністю, залишив би для себе всю іншу радість, окрім уже написаного і виданого. Але зараз, коли минуло стільки років, відтоді як письменник помер, напевне, такі деталі і тонкощі вже не мали значення, тим більше Фолкнер, здається, сам послав йому сигнал через відчинений у небесах люк, скинув мотузкову драбину. Тож він має записати побачений сон, занотувати це диво для інших людей; та й шкода було мандрівникові розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом роману, як завжди шкода дарма втрачати людині той свій день, у якому вона почувається обраною.
Обраним.
Обраний.
Він працював ночами, до четвертої-п’ятої ранку, набираючи на комп’ютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля і червоної краватки коханця Квентини, більш-менш природно описати нічого не міг. Однак навіть у цьому невеликому шматку тексту – він відчував це майже фізично – було забагато літер і слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; не відтворювали навіть відчуття відчуття дива; і як він не намагався, але не міг повернутися до магії сну, перекласти її на умовний папір. І що найпарадоксальніше: щойно він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знову накочувалася Фолкнерова хвиля і легкий дотик небесного поцілунку дзвенів у вухах, але ж писати з заплющеними очима він ніяк не міг, як не старався, – виходило бозна-що і крапка, схожа на ключку для гольфу.
Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у кошик файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і шаленство», т. 2».
Ранком, щасливий і нарешті вільний від власних мрій і обов’язків перед людством, мандрівник вийшов у двір, де зустрів свого сусіда дядька Миколу, сивого кремезного чоловіка, великого любителя голубів, вони частенько розмовляли про футбол і погоду. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів прослизнути повз, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку.
– Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!
У кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала по великих щербатих і темних від часу чашках узвар. Дядько Микола дістав із шафи два товсті загальні зошити і гордо, навіть із якимось викликом, сказав:
– Ти не повіриш, це все вірші!
Мандрівник здригнувся від несподіванки – за сусідом графоманських звичок раніше не спостерігалося, дядько Микола мав репутацію людини, яка твердо стоїть ногами на землі і не страждає на сентиментальні напади творчості. Тож перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і примітивних віршів аж ніяк не приваблювала мандрівника, при всій повазі.
– Я, – сказав мандрівник невпевнено, – …мені тут…
Але двері вже міцно зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:
тук;
тук;
тук.
Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.
– Попий, будь ласка, узвару, посидь трохи, – тихо попросила тітка Галя. – Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже одразу: – Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто ніколи… Дід, правда, на баяні грав і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі – і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю потихеньку…
– Так ви б йому сказали, щоб…
– Та хіба ж я не казала? – похнюпилася тітка Галя. – Аж він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…
– Які сигнали?
– Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що те мале дитя!
– А коли він прокидається вночі? О котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.
– Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, без зупинки, як Райкін; он Юрко, син наш, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, і ложка акуратно, без гамору й шаленості, вмостилася на рушнику біля мийки.
Читать дальше