Яна Дубинянская - Ода до радості (збірник)

Провідниця принесла постіль. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з таблицею, яка більш-менш орієнтувала в заплутаних подіях роману і часі, в якому вони відбувалися, – тепер, коли він уже прочитав роман один раз, йому читалося значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові та просторові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, щоб привітатися з давніми приятелями. Так він і заснув, вдихаючи сирість залізничної білизни:

колеса;

час;

Фолкнер;

гольф.

І тут трапилось диво – йому наснився другий том «Гамору і шаленства». Спочатку мандрівник розсміявся, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той, за легендою, спалив десь у Римі. Але мандрівник нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Гамору і шаленства» Вільяма Фолкнера. Тим не менш текст йому снився, приходив до нього в сон із відкритого в ранковому небі божественною рукою люка повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглої юної шкіри, прозорим сонячним променем – він ліз мотузковою драбиною нагору, легко і невимушено, начебто так і потрібно, так і було задумано, насвистуючи лейтмотив і продовження сюжетної лінії роману. Другий том «Гамору і шаленства» починався з епізоду, коли Квентина туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона і витаскує зі схованки свої кревні три тисячі доларів, які він у неї вкрав; а потім вони їдуть на автомобілі – Квентина, така схожа на матір, і актор бродячого цирку, з яким вона втекла з дому, – у актора на вітру тріпотить червона краватка. І так вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому і прекрасному новому життю, молоді і щасливі.

Певне, немає сенсу переказувати весь роман, який наснився тим ранком мандрівнику. Книги потрібно читати, коли вони надруковані. А якщо вони існують лише в уяві або снах, потрібно дочекатися, поки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику – все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок.

Мандрівник прокинувся вражений. У купе було прохолодно, кримський шифрований модник зник, журнали про український футбол зникли разом із ним. Мандрівник узяв роман Фолкнера, невеличку легеньку, дешево видану книжку, і ще раз уважно перечитав передмову і післямову – ані слова про другий том, навіть жодного натяку. Більш того, всі вислови Фолкнера з приводу свого улюбленого роману свідчать про те, що письменник вважав роботу цілком завершеною.

На станціях продавали готові обіди – картоплю з куркою, огірок, загорнуті в целофан, – але він застерігався купувати щось на руках, тож їв тільки морозиво. Лише в Харкові, де потяг довго стояв, він не витримав і купив булочку з маком, черству і несолодку, навіть із чаєм не зміг здолати й половини. Від легкого відчуття голоду ставало приємно і затишно, і ніщо не заважало до пізнього вечора, поки потяг не притяг його в рідне місто, у напівтемряві поміж мріями та реальністю згадувати дивний сон: главу за главою, сюжет за сюжетом. Але що більше мандрівник намагався подумки відтворити роман від початку до кінця, то швидше від нього вислизав текст: як будь-який сон, як марево, як ріка, яку він хотів спіймати і затримати голими руками.

У сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма й мандрівник через брудне скло прочитав назву свого міста на будівлі вокзалу – чотири сині неонові літери, від роману залишилося тільки відчуття:

небо;

дорога;

сум.

Він не міг би зв’язати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим усе закінчилося і чи закінчилося взагалі, тому що книжки – це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим-то вони і цікаві, в тому-то і їхня мудрість. Тепер мандрівник знову нічого не знав про другий том «Гамору і шаленства» і в той же час – знав усе. Тож вдома, сповнений радісної думки, що він – єдина у світі людина, яка читала, ні – бачила продовження найкращого роману Фолкнера (крім, звісно, самого Фолкнера), – постеливши плед, вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився в сон.

Нічого не наснилося.

Хіба що колеса.

І тонкі бронзові литки.

Зранку мандрівник нарешті знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, ніякого продовження роману «Гамір і шаленство» не існує в природі, такий текст ніколи не був не тільки надрукований, а й навіть відтворений у рукопису. Але Фолкнер його все ж таки створив, таємно від всіх і вся, це напрочуд у його стилі – створив і тримав у голові, не бажаючи відпускати з найрізноманітніших, можливо, глибоко особистих причин, у світ (мандрівникові вчасно згадалася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося і року, – Фолкнер, створюючи Кедді, начебто продовжив її життя, придумав наново, навічно).