Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Наші Лісовичі розташовані й справді серед лісів, які обступають їх зусібіч, інколи вони розступаються, і в тих місцях сіють коноплю, жито і яру пшеницю, край той на межі із Білорусією, а люди себе від білорусів, яких звуть литвинами, та москалів одрізняють, хоч, певною мірою, відрізняють себе і від жителів Полтавської губернії, яких звуть українцями; мова їхня – ніби посередині між трьома діалектами: білоруським, великоросійським та малоруським; вони живуть у якомусь власному замкненому світі, обплетені системою давніх звичаїв, забобонів та марновірства: завивають у коноплях ляльки, чинять у хлібному зелі заломи, церкву відвідують рідко, більше вірять у чортів, лісовиків, русалок (польових, річкових та лісових), полісунів, вогняників, перелесників, диких бабів, жінок-зміїв; п’яних тут не раз водить блуд, мана, блудні вогні, чорт; сам чорт активно втручається в їхні житейські справи, він цілком неподібний до християнського диявола; серед селян є знахарі, волхви, відьми, відьмаки, зілейники, шептуни, деякі займаються любовними приворотами, забирають у корів молоко чи побільшують його, позбавляють плодоріддя чи наділяють ним безплідних, навіть волхвлять дітей, тобто відбирають хлопчиків і передають їм свою науку, замовляють від укусу змії, пристріту, зурочень і тому подібне. Навіть священики користуються обрядами, яких в інших місцях церква не вживає: покривають прихожан хрестом, ходять на певні місця із хоругвами служити молебні, а супроти марновірних звичаїв не тільки не боряться, а певним чином їм улягають. Усе це в освіченому середовищі вважається дикістю, і я також певний час так до цього ставився, але коли побував у середовищі своїх земляків (як бачить читач, ті зустрічі на мене вельми вплинули), то вперше почув про інший погляд на ці речі – це спершу мене здивувало. Так от, один із моїх земляків серйозно доводив, що всі забобони та марновірства треба вивчати, записувати казки, повір’я, пісні, оповідання, а весь отой мітичний світ – ознака багатого емоційного життя людей із непросвіченими цивілізацією душами, світ поетичний і далеко не безглуздий, бо є натуральним способом ужиття у природу, відтак віднаходиться з нею, а отже з Богом, гармонійна сполука. Мене земляк до кінця не переконав, бо й досі вважаю все те ступенем дикості та відсталості, а не багатства, але принаймні після тих розмов почав ставитися до всього не так категорично, бо кожен із нас, коли живе не у містах із здобутками прогресу, має власний дім лісу – визначення, як подано вище, біблійне, чи домом степу, чи домом гір, чи домом ланів. Таким чином, кожна хата, навіть наш поміщицький дім у селі – зосередження не тільки характерів, неподібних до інших живих розумних істот, а й певна, набута нецивілізаційно, а еволюційно скарбниця досвіду предків із їхнім світовідчуттям, відтак тут досвід індивідуальний зливається із досвідом колективним, що, зрештою, і складає поняття народу. Відтак народ і держава – не одне і те ж, держава – утворення, що може захоплювати у сферу велику чи меншу кількість народів, а народ – це колективна божа субстанція, цілком неподібна чи подібна частково до інших, що й зумовлює його автентичність у світі. Таким чином, мій батько, може, й правильно вважав, що ми як державні істоти – росіяни, але як народ росіянами ми не є, коли вважати за росіян великоросів, та й серед самих росів: малих, білих та великих різниця утворилася не менша, як подібність, коли зважати на характер, звичаї й саму природу цих утворень. Це другий джерельний струмінь, що живив мої ностальгічні настрої, бо мені цілком перехотілося блукати світами, досить на них надивився, відтак до щему в душі запраглося збагнути Дім Лісу, який збудували мої предки, сусіди наші і взагалі люди однієї зі мною природи.

Я виїхав із Лісовичів ще хлопцем, мене повіз до Петербургу мій значно старший брат Іван Михайлович, уже тоді дорослий і на службі.

Відтак, за допомогою одного із земляків Олександра Сергійовича Шульженка, і був приміщений до Першого кадетського корпусу [10] Кадетські корпуси – у тодішній Росії – закриті дворянські навчальні заклади, в яких готували дітей до служби в царській армії. Перший Кадетський корпус був у Петербурзі, загалом кадетські корпуси існували до 1918 року майже по всіх великих містах Росії. , де застав ще іншого брата Семена Михайловича, який незабаром був випущений в улани. І тут уперше змушений був не так пізнати, як пережити різницю у вихованні між мною та моїми ровесниками, бо навчали нас у початках цілком відмінно: мене вчили спершу так само, як селян у школі при церкві, де головним навчителем був дяк, з тією тільки різницею, що не я ходив до школи, а школа до мене, тобто дяк вчив мене вдома. Отже я міг читати з церковного букваря, по тому пізнавав Псалтир і Часословець і тільки перед тим, як визріла думка вчити мене в Кадетському корпусі (матінка чомусь була проти того, очевидно, бажала, щоб її мізинчик виростав при ній), мене нашвидкуруч навчили читати по-російському та французької азбуки, через що спершу навчання мені йшло надзвичайно важко і мені коштувало неймовірних зусиль, щоб дорівнятись до інших, отже мусили наймати мені приватних вчителів та й старший брат Семен посильно допомагав – згодом він поліг в одній із численних битв, бувши зовсім молодим, я його гаразд так і не пізнав. І вже тоді мені вклалось у думку, що я різнюся від інших своєю природою, отож усі мої зусилля зводилися до того, щоб ту природу подолати, зламати, а відтак і стати тим, ким бажав бачити мене мій батечко – росіянином. І я довгий час вважав, що став ним цілковито, і це тривало до теперішнього часу, коли щось у мені збунтувалося, і я раптом збагнув, що натуральну природу мою не так подолано, як загнано до закамарків свідомості, де та природа і зберігалася, як зерно, якому не було ґрунту для проросту, а водночас проростальних здатностей воно не втратило, тобто я напевне пізнав, що Дім Лісу в мені не було остаточно зруйновано, розібрано, а місце, на якому стояв, розрівняно, чи, може, на тому місці збудовано інший дім, будови чужоземної, може, й кращий, достойніший, сучасніший – зрештою, цей дім у мені також існував, але його природа була більш міражна, як природна, і то через те, що я раптом виявив, що давній натуральний мій Дім Лісу дощенту зруйнований не був, а ніби ввігнаний у землю, а потім знову, як те ж таки зерно, проріс із землі, як в одному із чуд про Успенський храм Києво-Печерської лаври, – цю казку розповідала мені ще матінка. Можливо, цьому сприяло й те, що доброї російської освіти в Кадетському корпусі я не здобув; пізніше, однак, використовував кожну можливість займатися книжним почитанням, отже, не хтось уселяв у мене знання, а добирав те, чого мені бракувало, самотужки, тобто сприяв природним у собі первням. До речі сказати, в домі Мейделлів я також активно читав, поліпшуючи своє знання німецької мови (а здатність засвоювати чужі мови мав достатню) із блискучої книгозбірні господаря дому, що йому вельми подобалося – само це й стало причиною повної до мене з його боку довіри.