Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Я розплющив очі. Свічка погасла. Стояв у кромішній пітьмі, а за вікном стогнала і вила буря. Почулося легке лопотіння – прокинулися миші й почали свої перегони. Перегони, в яких суддею була Ніч.

Після того разючого, та на чужі очі й не зовсім нормального пережиття, я почав відчувати ностальгічну меланхолію – страшенно хотілося поїхати в рідні Лісовичі – отой глухий закутень серед лісів, де, зрештою, мав власний маєток, тобто справжній дах над головою. Натепер він був відданий в управління братові моєму Петру Михайловичу, котрий у Лісовичах мав і свою частку маєтку, а бувши бездітний, а також достатньо чесний та безкорисний, не обділяв увагою і моє добро, належно ним порядкуючи; до речі, різниця в літах між нами була значна – вісімнадцять років.

Загалом Петро Михайлович – особистість показна: брав участь у всіх війнах, окрім Фінляндської та в Грузії [8] Війни за Олександра Павловича – йдеться про участь царя Олександра І в коаліційних європейських війнах проти Наполеона в 1805-1807 і 1813-1814 рр. Вітчизняна – це російсько-французька війна 1812 р. За цього царя завойовано Грузію (1801-1810), Фінляндію (1809), Бесарабію (1812), Азербайжан (1813). , за царювання Олександра Павловича, у Вітчизняну удостоєний ордена святого Володимира четвертого ступеня і двох орденів святої Анни другого ступеня, один із діамантами; мав золоту шпагу за хоробрість, пруського королівського ордена Стражів Гробу Господнього, що йому вручив генерал-пробощ [9] Генерал-пробощ – старший військовий священик, інфулат – прелат, із правом носити митру. , мієховський інфулат Томаш Новицький – одне слово, в нашій родині це був герой, рівний хіба що до дядька нашого Григорія Петровича – після такого сум’ятного життя повернувся до Лісовичів і нікуди звідтіля не виїжджав, нікуди не їздив у гостини, майже нікого не приймав у себе, окрім ближчих родичів, зате багато жертвував на церкву, старанно відбував церковні свята й обряди і любив сприяти бідним, багатьом допомагаючи таємно. Ми всі вважали його трохи диваком, я також, бо в одній із сокровенних розмов зі мною, коли я приїхав у рідний край у відпустку, було це вже після смерті матінки нашої, він, бувши підпилим, а вряди-годи в нього траплялися запої, які на нього находили як приступи хвороби, сказав мені дивні речі, суть яких починаю розуміти тільки тепер, після отого трансу у естляндській Долині Видіння. Дуже чітко пам’ятаю того вечора і його, сивого, високого, із глибокозагнаними палючими очима, з потемнілим од димових порохів обличчям і з розхитаними жовтими зубами в роті. На столі горіла, обпливаючи, свічка, а він сидів, ніби з дуба тесаний, у військовому мундирі без відзнак; до речі, він вийшов в абшит із званням полковника, і його слова були, ніби рубане поліняччя:

– Я, Тодосю, вважаю своє життя грішним та пропащим. Бо прожив його як слуга Смерті. Був прислужником вірним та відданим.

І вона, Смерть, мене любила. Але я її ненавидів. Через те й кидавсь у подвиги, щоб забрала мене. Але вона мене не забрала. Гралася зі мною й сміялася. І дарувала мені цяцьки – оті ордени, що їх маю. Але не пишаюся з них, а більше соромлюся. Людина, обвішана такими цяцьками, Тодосю, й позначається як слуга Смерті. Отож вимолюю в Бога із каяттям прощення, але не відаю, чи він мені його подасть.

Пам’ятаю, був не так уражений, як здивований тими словами, тож і подумав про брата те, що думали про нього родичі наші та й усе навколишнє панство: при своїх подвигах бідолашний надвередився душею, тобто в ньому ненадійно зламалась якась пружина.

Але розума мав незатемненого, розмисла чіткого, господарство вів уміло й справно, як власне, так і доручене моє. Отож пустив ті дивні слова повз вуха, вони стекли із мене, ніби вода, але кілька крапель у мені залишилося і, здається, просочилось у душу, принаймні не раз у часи меланхолії, яка до мене врядигідь приходила, ті слова проростали, наче трава – чудна синя трава, – і я на певний час заростав нею. Відтак починав розуміти, що подвиги й справді можна чинити не тільки від героїчного духу, запаленого у нутрі, тобто із військового натхнення, а часом із відчаю – в мене самого не раз таке траплялося. Цим, зрештою, і пояснювалася його душевна надвереженість, бо це майже доконаний факт: люди, прикуті, як я, до гармати, чи до мушкета, чи до шаблі, чи іншої зброї, можуть від самої зброї звільнитися, але від ланцюгів ніколи, якщо вони не згубили натуральної подоби. А брат мій, Петро Михайлович, натуральної подоби не згубив. Ось чому бажання побачитися з ним і повести щиродушну розмову стало одним із живильників мого ностальгічного настрою, бо після трансу в Долині Видіння я конечно пізнав: маю з цим братом більше спільного, як гадав, і саме він, як ніхто, міг би допомогти мені вив’язатися із того безнадійного плетива думок, які мене пожирали.