Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Все це потрібно сказати, щоб мій читач мене зрозумів, чому так раптово вирішив покинути військову службу, хоча мав реальні підстави дослужитися до полковника, а вирішив повернутися до своїх глухих Лісовичів, бо, правду кажучи, в офіцерському середовищі почав задихатися, ностальгічне почуття гнітило мене все більше, навіть часами змучувало; більше того, як людина щиро віруюча, відчував у тому божий промисел, якому опиратися не мав ані підстав, ані права – тут керувала мною сила, вища власної.

Мій рапорт про відставку був сприйнятий моїм полковником не без здивування. Зрештою, знайшлася для цього й достатня причина: надійшов лист од старшого брата Івана Михайловича, що помер Петро Михайлович, якому я доручив управління своїм маєтком. Іван Михайлович писав, що Петро почав частіше западати в запої, дістав білу гарячку, в час якої чинив неймовірні речі, звіщаючи іншим, що до нього приходять чорти, що він реально їх бачить й бесідує із ними, що вони ніби переконують його: покута за вчинені під час військових баталій убивства Богом не прийнята, тож вони, чорти, прислані, аби стати урочистими експортерами для Петра Михайловича при його відході до пекла, де сам Вельзевул приготував йому ще одного ордена, відколотого від пекельного котла із вензелями та діамантами у формі людського ока – тобто їх, діамантів, в ордена два, а щоб того ордена виготовити, чорти, перш ніж Петро Михайлович відійде у царство тіней, заберуть очі його власні. Після того, писав брат Іван, напівзбожеволілий Петро осліп, а невдовзі, під час одного з наступів білої гарячки й помер.

І хоча в цьому описі було слідно душевну хворобу мого брата, воно мене жахнуло, і я ще більше укріпився у своєму намірі покинути військову службу й таки повернутися додому. Гнала в Лісовичі якась непереможна нагальна сила, хоч міг би побоюватися: чи не чекає й мене там такий безславний кінець, адже моє життя мало різнилося від життя Петра Михайловича, та й мої груди покривали заслужені нагороди, правда, була річ, що нас різнила – пристрасті до гарячих трунків я не мав, уживав тільки м’які й легкі вина та й то помірно і це було не так через те, що вмів себе стримувати, а просто організм мій важких гарячих трунків не приймав, після них ставало зле, через що ними не тільки не зуживав, а й не вживав.

Коли прощався зі своїми милими господарями, фрау Марія просльозилася, відтак запропонувала погадати на картах. Але я відмовився.

– Вважаю, що Господь дав нам благодать не знати власного майбутнього. Отож, опитувати його волю боюся, відтак ніколи на майбутнє не гадаю.

Правда, цим словам суперечило моє гадання на Біблії, але не про власне майбутнє тоді гадав, та й винятковий то був у моєму житті випадок, про який, до речі, ніхто не відав. Фрау Марія ж була вражена моїми словами, а гер Мейделль при цьому зацвів урочистою усмішкою. Він міцно потис мені руку й мовив сердечно:

– Золоті слова! Я вмовляв їх фрау Марії не раз і не двічі. Але вона вважає це моїм вар’яцтвом. Щасливий, що ми тут однодумні. Золоті, пане мій, слова!

– Це ще хто зна, – заперечила добродушно господиня. – А хіба Біблія не переповнена пророцтвами, і Господь пророкам цього за зле не мав.

Логіка цих слів була непереборна, тож ми всі разом засміялися.

Насамкінець я попрохав в Елізабет заграти. Вона грала чудово, і я здобув справжню насолоду, вислуховуючи солодкі звуки, що виплескувалися з клавесину. Відтак поніс її чудовий дитячий образ у глибину своїх літ, бажаючи ніколи його не забути. Я поцілував дівчинку в лоба, і в неї на очах також засвітилися сльози. Цих людей я по-справжньому полюбив і знав, що їх мені бракуватиме. Вони ж полюбили й мене, а це не так часто трапляється в житті. Через це вважав, що їх послав мені Бог, а в глибині душі був переконаний, що прощаюся з ними не навіки. Так воно й було, значно згодом я сюди ще повернуся.

Моя відпускна, тобто наказ про звільнення від служби, прийшла в період дощів і, на добрий розмисел, треба було б їх перечекати, а тоді виждати, щоб скріпилися дороги і спокійно відбути дорогу, щоб без особливих пригод дістатися на батьківщину – міг би й не поспішати, тим більше, що мав такий милий прихисток. Але я і в ньому останнім часом почав задихатися: краєвид із вікна був сірий, сам будинок сірий, господарі стали сірі, зрештою, ця барва панувала тут завжди, адже недаремно були схожі на живих привидів; просто раніше я не надавав цьому значення, а тепер, мучений нетерплячкою, це болісно відчував. Дороги блищали масною крицею, небо над головою – сіре, спущене ледве не до дахів; мої товариші з полку – офіцери – в цей час не вимокали із пияцтва; солдати були сірі, бо всі солдати, незважаючи на барву мундирів, завжди сірі, а найстрашніше, що я сам фізично відчував, що наливаюся, і вже по очі налитий, сірою водою, яка зветься нудьгою, тоскнотою, печаллю, сум’яттям, як завгодно, і та вода на рівні очей плюскалася, густа, мов кисіль, і так само кисла, блиск отієї води й відбивав тепер мій погляд, аж фрау Марія чемно поцікавилася, чи здоровий я. Був здоровий, але й хворий, тобто тіло не знало недостач чи ушкоджень, а дух смутився, часом каламутнів чи й ридав. Пішов на поштову станцію і поцікавився: чи виїжджають зараз коляси. Коляси виїжджали, але начальник пошти попередив, що дорога тепер вельми і вельми непевна і коли конечної потреби нема, то не варто й рипатися.