Валерий Шевчук - Тіні зникомі

Пан Михайло обтер обома руками сльози на обличчі й запропонував гостю випити. Вони випили, й Андрій Петрович глухо сказав:

– Коли б були чесний, оповіли б мені все відразу!

– Гадаєш, що я не чесний? – заволав пан Михайло. – Тоді слухай далі.

І він оповів, що коли побачив Андрія, наче сонце засвітило йому в вічі, бо уздрів у ньому красеня, при тому не м'якого чи смоктяка, яким був Петро Заруба, а справжнього козака.

"Оце, – подумав пан Михайло, – той, що біса із неї вижене, бо знає як!"

– А як? – спитав уже підхмелений Андрій.

– Як і я виганяв – канчуком, канчуком! Як шовкова стала, не примітив?

Цієї рації Андрій заперечити не міг: батько таки зумів її присилувати вийти за нього заміж, отже, управа на Настині бздики є. Андрій трохи звеселів.

– Як побачив тебе, в мене серце заспівало, – вів не без присолоджених нот пан Михайло. – Бо доня моя і золота, і добра, і тиха, але з таких, що з кулака її не випускай! Точнісінько, як її матінка! Тримаєш у кулаці – як шовкова, випустив – не доведи Господь! Знаєш, є така приказка: "Жінка в кулаці – мир у серці!"

– То ото ваша жінка в тому кулаці й задихнулася?

– О, ні, - скрушно зітхнув пан Михайло. – Бог її забрав, сердешну. Полюбив і забрав. Я сам тоді думав, що руки на себе накладу.

– Що ж сталося?

– Втопилась, сердешна, втопилась! – очі пана Михайла густо наповнилися слізьми. – Чи ти уже Настку бив? – спитав раптом.

– Та ні, - мовив Андрій.

– І м'яло і дурло! – вигукнув майже розпачливо пан Михайло. – Коли відразу жінку не почнеш бити, то вже не битимеш. Дай хоч раз сісти на голову, ніколи не злізе. Бо те насіння десь чортом підкурюється, отаким як отой чернецюра-собацюра.

– А звідки знаєте, – понуро спитав Андрій, – що вона з ченцем не зогрішила?

– Це вже знаю, – гордо сказав пан Михайло. – Дав тобі чесну й незайману. Після того, як повернулася з монастиря, баби мої в неї ревізію провели. Все чисто! Звісно, коли б не втрутився вчасно, хто зна як і було б, бо в того собацюри пструк через рясу стирчав…

Зятевий канчук по тестевих плечах так і не погуляв. Вони просиділи далеко за північ і чим далі, тим дружніша ставала балачка, а особливої сердечності набувала у хвилини, коли виходили на ганка видзвонити із себе надмір набраної рідини.

І все-таки їхав додому Андрій темніший ночі, а дорогою заїжджав до шинків, де пив бридку жидівську горілку, отож коли в'їхав до власного дому, тримав на плечах грубу хмару; очі його дико палали, плоть набрякла і, не скидаючи із руки нагая, він уваливсь у дім, в якому на цей час не було нікого, крім Настуні, бо слуг відпустила наніч. Побачивши таким чоловіка, вона виструнчилася, поблідла, а очі полили в його бік синю крицю.

– Так от, – сказав Андрій Петрович, граючи нагаєм. – Дізнався все про твого любаса-ченця.

– Отець Кондратій святий! – скрикнула тонко Настуся.

– Святий, бо не встигли злягтися, – грубо сказав Андрій. – Перед Богом свідчу, взяв тебе з любові, сподіваючись знайти в тобі ласку, прихильність і бажання створити добру родину, чого й сам хочу. І поки що й пальцем тебе не зачепив. Іди в ліжко!

– Цього ніколи не буде! – верескнула Настуся.

– Буде! – ярісно сказав Андрій. – Раз ти моя жінка – будь нею. Кажу вдруге: йди у ліжко, щоб прийняти законного чоловіка.

Її прегарне обличчя раптом спотворилося. І Настуня закричала. І той вереск чи вискіт був такий високий, що в'ївся в Андрієві вуха, як два ножі. Тоді він, підігрітий хмелем, а ще більше набряклою плоттю, кинувся на неї з ведмежим ревом і почав честити її нагаєм вздовж і впоперек. Відтак жінка завила грубо, дико, ніби поранена вовчиця. Схопив її за руку й поволік до спальні, а вона безвольно за ним волочилася. Кинув її на ліжко і її грубий рев знову перейшов у пронизливе вищання, яке різало й шмагало Андрія не менш болюче, аніж допіру нагайка її. І від того щось дивне сталось із ним, бо знову відчув, що плоть його гасне, що він просто не спроможний нічого їй учинити, отож мотав нагаєм і періщив її по животі, грудях, ногах та руках, якими затулила обличчя. Вона ж верещала невгавуще, все більше й більше звищуючи голоса, аж він відчув, що зараз оглухне. Тому, загнав у вуха по пальцю і, хитаючись та бурмочучи прокляття, видибав із покою геть, гримнувши щосили дверима. Вереск миттю обірвався, але плачу чутно не було – стояла глибока тиша. Він же підійшов до креденсу, взяв карафку і почав із захлином ковтати трунка. Все тіло тремтіло, плоть була безживна, а хмара на плечах згустилася у чорний куб – ось у що перетворилась у цей мент його голова.