Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– А чого сам, чого без доні моєї коханої? – скрикнув пан Михайло і почав відчайдушно із зятем цілуватися.

– Про це й хочу з вами побалакати, – глухим, як грім, голосом сказав Андрій Петрович. – І може, ще й не так!

– Ну, ну, ну, синулю мій дорогенький! – заспівав пан Михайло. – Ну, ну, ну! Ось закропимо те, що кропиться, і змажемо, щоб легше йшло, – і побалакаємо! Чи ж я тобі враг і чи не родич найближчий!

І вони сіли за столом, який миттю наповнився трунками й наїдками, як і тоді, першого разу, правда, трунків було доста, а їжі значно менше; зрештою, гість був несподіваний. І той гість чомусь не покидав нагая, надітого на руку, а отак із ним сидів, граючись і примушуючи господаря сторожко на нього поглядати.

– Так що, пане тестю, – важко мовив Андрій, – підсунув, ваша милість, мені зіпсутий товар?

– Що таке говориш, безумцю! – гукнув на всю горлянку пан Михайло.

Тоді Андрій, як на духу, без соромливого утаювання, розповів, як тяжко неважить його жінка, при цьому очі його поблискували по-вовчому, а коли піднімав руку, щоб закинути волосся, яке цього разу чомусь лізло на лоба, то разом із рукою виповзав нагай-зміюка, а це вже аж зовсім було панові Михайлу не до вподоби. Він тяжко зітхнув, вислухавши зятя, і запав у мовчанку, печально зорячи на зятя.

– Чорти б його забрали, того чернецюру-собацюру! – раптом ударив рукою по столі.

– Якого це чернецюру-собацюру? – примружився Андрій, і нагай знову виповз з-під столу.

І печальним, майже плаксивим голосом пан Михайло Капшук, нещасливий тесть Андрія Петровича, розповів, що якось до нього внадився чернець із недалекого монастиря, дуже ласий випити і з'їсти. Був чорний, як жук, і зарослий волоссям так буйно, що на обличчі тільки й проступали, що ніс та очі, а все решта втонуло у заростях, і те волосся перло з нього так потужно, як трава в сонячне, але дощове літо, і коли б чернецюра-собацюра його не підстригав, то за три місяці міг би в нього загорнутись, як у ковдру. Він тоді, пан Михайло, не мав доброго застільника, отож прийняв капосного, а що ченцюра міг випити бодню, а з'їсти цебра, то вони майже заприятелювали. І не до шмиги панові Михайлу було, що те волосся ховало ще цілком молоду персону, а чернеча ряса жилаве тіло, Капшук вважав, що раз той чернець, то благочестивий і святобливий, а він, собацюра, мало того, що випивав бодню, а з'їдав цебра, а ще й наставив око на його єдиного скарба, його єдине сонечко, його щастячко, – з очей пана Михайла покотилися справжні сльози, – його єдину радість – Настуню, бо як тільки пан Михайло десь виходив чи западав у п'яну дрімку, той уже був біля Настуні і крутив там лисячим хвостом, і щось там туркотів і забив бідолашненькій дитині памороки. Але в гріх вони, це пан Михайло напевне знає, бо слуги в нього із гострим оком, не вступали, та й має таку звичку: коли гостя покидає навіть із потреби, за ним неодмінно стежить служка, навмисне для того наставлений, і то чиниться для того, щоб гість чого не потяг, як це попервах у нього не раз траплялося. Отож чернецюра тільки підсипався до Настуні, і щось їй крізь те волосся виціджував, а вона, дурна, розвісила вуха й слухала – оце і весь її гріх. Можливо, він і хотів звабити золотко пана Михайла, бо й тепер гадає, що то був не чернець, а чорт у чернечій одежі, а вдався задля цього до дуже хитрого способу, оскільки винюхав, що честю вона не поступиться, а оженитися на ній, як, чернець, не міг – почав намовляти взяти пострига у жіночому монастирі, що був недалеко їхнього, чоловічого, а ще й придумав, собацюра, щоб вона дала обітницю на вічне дівство. Коли ж пан Михайло про це довідався, бо йому переказували слово до слова, що туркотів той чорт у чернечій одежі, бо служку він для цього діла вибрав такого, що міг раз почути і все достеменнісінько переказати, то волосся на голові в нього, пана Михайла, стало дибці, і його, кажучи по-правді, обійняла така ярість, що він схопив точнісінько такого ж нагая, як оцей, що ним навіщось грає, сидячи за столом, Андрій, любий його зять, і почав шмагати свого застільника. А коли той із вереском побіг із хати геть, пан Михайло, не виливши до кінця гніву, наказав швиденько осідлати коня і погнав слідом. Коли ж пан Михайло його наздогнав, чернецюра-собацюра, гадаючи, що вже спекався клопоту, спокійнісінько простував дорогою, відтак пан Михайло почав гонити його, наче того зайця, стьобаючи по пліччях та волоссі, і собацюра помчав од нього із таким спритом, що ледве за ним конем устигав. Зрештою, той заскочив у річку, але пан Михайло заїхав у воду і гатив його вже в річці, тоді собацюра вирвався із води й помчав до дерева, і тут пан Михайло побачив чудо, бо чернецюра з великим спритом поліз по голому й високому стовбурі сосни, як це може хіба ведмідь, аж доки став для пана Михайла недосяжний. Тоді пан Михайло велемовно зарік, щоб той носа в його обійсті не показував, бо накаже висмикати з нього весь заріст по волосині, а відтак відріже те, чого ченцям носити цілком не подобає. Коли ж він, пан Михайло, повернувся додому, то його мила, тиха, люба донечка наче сказилася, бо підняла на батька такий вереск, як не раз піднімала на пана Михайла її матінка, отож змушений був учинити те, що вчиняв, також із мусу, покійній її матінці в такі напади, тобто відстьобав її достатньо нагаєм, і вона, його люба донечка, вгомонилася і знову стала покірна й спокійна. Але біс, пущений у душу їй тим зарослим буйним волоссям чортом, устиг поселитись у бідолашненькій, отож одного разу вона втекла з дому до монастиря, і там прийняла обітницю на вічне дівство, здається, перед тим-таки чернецюрою-собацюрою, а може, якось інакше – він, пан Михайло, гаразд того не відає. Однак, коли вона повернулася й заявила, що вчинила це й хоче до монастиря, то така лють піднялась у ньому, що мусив знову її відшмагати і відтоді став наглядати дочці жениха, щоб привів її до тями, відтак і знайшов того боязливого Петра Зарубу…