Валерий Шевчук - Тіні зникомі

– То ти мене не любиш? – спитав відчуваючи, як йому тремтять ніздрі.

– Ні! Батько мене присилував.

– Як же він тебе силував?

Але на це не відповіла. Сиділа виструнчена й відсторонена, а він раптом відчув, що натягнена мов тятива, що чекає від нього вибуху, крику, а може, й насилля; можливо, від того вона розтерпла б. Але Андрій іще терпіння утратив не все, бо любив оцю дивну істоту, таку гарну і таку застрашену в душі. Більше того, йому мигнула думка: коли батько зміг її присилувати, то присилувати її можна, принаймні не завадить спробувати.

– Може, когось іншого любила? – спитав.

– Кого? – зчудовано скинула очима.

– Не знаю. Може, Петра Зарубу?

– Не відала його.

– Когось мені невідомого?

– Ні! Хотіла піти до монастиря і стати нареченою Христовою. А батько не дозволив.

Це вже було щось нове. "Ось чому в неї заморожена душа", – подумав Андрій.

– Але заміж все-таки вийшла і маєш чоловіка. Як же гадала з ним жити?

– Не знаю! – опустила повіки.

– Тоді скажу тобі я, – вже з люттю в голосі мовив він. – Сьогодні ввечері до тебе прийду і візьму те, що маєш мені дати як жона.

Вона здригнулася.

– Кричатимеш на мене? – спитала пошепки.

– Так, – сказав із притиском. – А не схочеш волею, станеш моєю неволею.

Сиділа, ніби й справді в крицю закута, холодна й незворушна, але вже без напруження у нутрі.

– Чого мовчиш? – крикнув він.

– Я дала обітницю Христу! – шепнула.

– Яку ще обітницю?

– На тілесну чистоту, – звела повіки й облила його синьою крицею.

– А про мене подумала? – скрикнув Андрій.

– Так, – сказала вона. – Можемо жити в чистоті. Як брат і сестра!

Андрій Петрович був аж так уражений, що таки справді проковтнув язика.

– Гадаєш, це можливо? – нарешті спитав.

Повіки знову прикрили очі, погляду яких уже й не витримував.

– Брат із сестрою так живуть, – сказала тихо. – Тоді я б і господарством займалася б…

– Але звідки в тебе це взялося? – не міг отямитися Андрій.

Вона мовчала, обличчя однак стало печальне.

– Я щось спитав! – підігнав він.

– У ту ніч…

– В яку ніч? – перебив.

– Коли ви з батьком пили…

– То що було в ту ніч?

– Видіння. Сказав мені Господь: "Спаси його, бо пропаде, як і батько твій!"

– І це ти мене спасаєш? – вирячився на неї Андрій.

– Так! Хочу спасти! Тоді тебе й полюблю!

Більше слів не мав. Звівся різко з-за столу й поривно вискочив на ганка. В голові гули джмелі. Ця бідна душа була збаламучена і хоча під ту пору не був дядько аж вельми розсудливий, молоді літа ще мав, але йому раптом дійшло: до таких речей жінки самі не додумуються, бо вони супротивні природі їхній та й взагалі людській. Отже, був хтось, що напхав цих марев їй у голову, це конче мав бути чоловік, якого жінка по-справжньому кохає. Тоді й безум'я коханого видається їй одкровенням. Тільки так могла розчинити дитячу й незахищену душу, а той невідомий чорт надмухав у неї диму та попелу.

Андрій Петрович вирішив неодмінно з'їздити до тестя, але сам, без дружини. Коли ж їй про це сказав, вона прийняла це, як і все, безпристрасно, а на пропозицію, що вирвалась із нього цілком довільно, поїхати разом, відповіла звичним своїм: "Ні"!

– Не хочеш бачити батька? – спитав.

– Не хочу, – сказала просто. – Він мене силував! Біс живе у ньому!

"А чи не живе біс і в тобі, моя люба?" – подумав Андрій, але не сказав нічого, тільки скочив на коня, було то вранці, і поскакав щодуху в той бік, де в цей час спокійно сидів на ганку пан Михайло Капшук, задоволено кушпелячи люльку і виглядаючи, чи не приведе йому випадок гостя, бо сам, без гостя, ані випити, ані поїсти доладу не міг.

Гість приїхав надвечір, і це був Андрій Петрович. Михайло ж Капшук цього дня вже втретє вийшов на ганка і пускав сиві пасемка, примружено вдивляючись у далеч, що м'яко синіла перед ним. Побачивши зятя, він радісно вигукнув, повісив люльку за ланцюжка, до неї прикутого, на кілочка і з розхиленими обіймами пішов назустріч, зовсім не зважаючи, що зять був як ніч, чорний та грізний, адже більшої ночі боявся – самотньої, а він сьогодні й келишка до нутра не влив.

– Зятеньку мій дорогий! – закричав пан Михайло, радісно світячи очима й усім лицем. – А я тебе сьогодні цілий день виглядаю. Ще зранку шепнуло: чекай дорогого зятя!

Його стурбувало на хвильку хіба те, що зять, зіскочивши з коня, не припнув нагая до кульбаки, а пішов до тестя із ним – виглядав той, ніби гадюка, що звисала з руки. Ця гадюка погрозливо ворушила хвостом.